Сім
чудес Вінниччини
(віртуальна екскурсія)
Мета: виховання любові і дбайливого ставлення до рідної землі,
– своєї «малої батьківщини», її історії, поваги до народних традицій і звичаїв,
фольклору, любові до рідної природи. Щоб по - справжньому любити рідний край,
його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру.
Час
проведення – 45 хв.
Обладнання:
Стіл, накритий
старовинною скатертиною, предмети народного вжитку давніх років, дідух. Корзина
з випеченими виробами учнів. Інтерактивна дошка, проектор, електронні носії.
Демонстраційний
матеріал: Презентація «Сім чудес Вінниччини».
Хід виховного заходу
1. Організаційний момент.
2. Основна частина.
Вступне слово
бібліотекаря: Вінницька земля неосяжна
і родюча, вабляча затишною прохолодою лісів, тихими плесами ставків, величчю
народного духу і щирістю людських сердець. Чи є ще на світі місце, де так
проникливо-ніжно ллється журлива пісня, де спів соловейка заколисує теплими
спогадами і душа лине до неосяжних висот буття людського? Вінниччина виплекала
і подарувала світові видатних особистостей, які своїми зусиллями і талантом
прославляють цю одухотворену землю. А барвисті сторінки історії нашого краю
«розповідають» про знахідки трипільської культури, зброю скіфів і золото
сарматів, пам’ятки козацької доби. Окрасою Вінниччини є унікальні історичні,
архітектурні, природничі пам’ятки, духовні святині, однак далеко не всі вони
достатньо відомі в Україні та за її межами.
У 2007 року Вінницькою обласною
радою з метою популяризації нових туристичних маршрутів по Східному Поділлю
проведено конкурс «Сім чудес Вінниччини» і відзначено найяскравіші шедеври
вінницького краю, створені природою та працею і натхненням людини. Ще двадцять
одну унікальну пам’ятку відзначили у номінації «Перлини Поділля».
Визнано переможцями обласного
конкурсу „Сім чудес Вінниччини” такі об’єкти:
-Браїлівську скарбницю:
Свято-Троїцький жіночий монастир XVIII ст. Української Православної Церкви,
Державний музей П.І.Чайковського і графині фон-Мекк, пам’ятка архітектури XIX
ст.(смт Браїлів Жмеринський район);
-Історико-культурний комплекс:
„Буша” та „Гайдамацький яр” (V-XVI ст., Ямпільський та Чернівецький райони).
-Історико-культурний центр
духовності та злагоди (Костел Святого Флоріана XVI cт., Свято-Миколаївський
чоловічий монастир XVIII-XIX ст., синагога XVIIIст., м. Шаргород);
- національний музей-садибу
М.І.Пирогова (м. Вінниця);
- Немирівське городище-Великі
вали (VII-VI ст. до н.е., с. Сажки Немирівський район);
- Палац Потоцьких (пам’ятка
архітектури XVIIIст., м. Тульчин);
- Свято - Усікновенський скельний
чоловічий монастир XI ст. Української Православної Церкви (с. Лядова
Могилів-Подільський район).
Демонстрація слайду №1-2 з презентації.
Виступи учнів –
гуртківців.
Виступ 1. Браїлівська
скарбниця (смт. Браїлів Жмеринського району)
Браїлів – одне з найдавніших
поселень на Поділлі. Серед пам’яток містечка найвідоміші Свято-Троїцький жіночий
монастир (ХУШ ст.) Української Православної Церкви та палац родини фон Мекків
(ХІХ ст.), де відкритий державний музей великого композитора Петра Чайковського
і меценатки Надії фон Мекк. Найвища будівля старого Браїлова - це колишній
парафіяльний костел Святої Трійці (1879).
Свято-Троїцький жіночий монастир
(1767-1778) побудований коштом Ф.Потоцького як монастир католицького ордену
тринітаріїв у вигляді цегляної тринавної базиліки з двоярусною дзвіницею.
Інтер’єр розписав у 1787 році віденський художник Й. Прагтль. Після 1830 року,
коли монастир став православним, розписи у стінних нішах виконав
Є.Осмоловський. Келії монастиря двоповерхові, цегляні. У ХІХ столітті була
зведена брама зі службовими приміщеннями. На території розташовані також
господарські будівлі, сад, городи. У монастирі є свої шановані ікони – Браїлівської
Почаївської Божої Матері, Браїлівської Ченстоховської Божої Матері, Божої Матері
Троєручиці, написані на Афоні на початку ХІХ століття. На поклоніння іконам
сюди йдуть численні прочани. Є в обителі і ковчежець з мощами святих.
Палац родини фон Мекків зведено
наприкінці 60-х років ХІХ століття. Під час Другої світової війни він був
зруйнований, але згодом відновлений. Частково зберігся чудовий ландшафтний
парк, де зростає близько 45 видів дерев і чагарників, а величні липи та граби
пам’ятають події минулих століть.
Сьогодні в палаці розташований
музей П.Чайковського і Н.Мекк, колекція якого нараховує майже 2000 предметів.
Експозиція присвячена перебуванню П.Чайковського у Браїлові. Видатний
композитор прибув сюди 17 червня 1878 року, уподобав це місце і приїздив ще
чотири рази впродовж двох наступних років. Тут він написав і присвятив Браїлову
п’єси для скрипки та фортепіано «Воспоминание о дорогом месте», створив романси
– «Средь шумного бала», «То было раннею
весной»,
«Серенада Дон Жуана»; закінчив оперу «Орлеанская дева». Особливу увагу
привертає «кімната-ліхтарик» - у минулому робочий кабінет Надії фон Мекк і
П.Чайковського. В інтер’єрі можна побачити особисті речі меценатки, передані до
музею її нащадками, - меблі, музичні інструменти, письмове приладдя тощо. У
вітринах представлено оригінали музичних видань ХІХ століття.
Музика Чайковського, його життя,
збережений будинок, в якому він гостював і творив, розповідь про Браїлів другої
половини XIX ст., його архітектуру - усе це продовжує хвилювати людей, бути для
них необхідним і привабливим. Щорічно музей відвідує понад п’ять тисяч
туристів.
Демонстрація слайду №3-7 з презентації.
Виступ 2. Історико-культурний центр
духовності та злагоди (м. Шаргород)
Шаргород – це унікальне місце на
теренах східної Європи, адже тут, на крихітній території і в такій кількості
зосереджено сліди існування різних культур, де реально існував міжконфесійний
та міжнаціональний мир протягом багатьох століть. Такий уклад життя, який
завжди був у Шаргороді – це ідеальна модель для світосистеми.
Шаргород – улюбленець століть. На
нього турки говорили «кучук - Стамбул» (маленький Стамбул). Задля придбання
місцини для нього засновник Ян Замойський здійснює обмін села Прага під
Варшавою. Місто мало свій герб, магдебурзьке право і право обов’язкових торгів
три рази на рік.
Ці чудові пам’ятки зосереджені в
радіусі 400 метрів, утворюючи так званий історико-культурний Центр духовності
та злагоди.
Виникнення Шаргорода пов’язане з
ім’ям відомого польського політичного діяча і мецената Яна Замойського
(1562-1605). Замойський отримав блискучу освіту, цікавився наукою, мистецтвом.
За його діяльної підтримки зведено на польський трон Стефана Баторія і Зігмунта
Ш Вазу. Ревний католик, він був прибічником релігійної толерантності.
Грамотою від 26 березня 1579 року
Стефан Баторій доручив йому звести укріплений замок, щоб убезпечити край, який
знелюднів від безперестанних набігів татарських орд, і заснувати на пустках
нові поселення. Король звільнив майбутніх новоселів від податей на двадцять
років.
Підшукуючи місце для замку, в
якому жителі могли ховатися від нападу з півдня, Замойський вибрав високий мис,
утворений річками Мурашкою і Ковбасною. Фортеця отримала назву «Шаргород» на
честь Флоріана Шарого, родоначальника Замойських. Об’єднавши свої подільські
маєтності, Замойський почав їхню колонізацію. З його дозволу в Шаргороді
оселилися євреї. Нові населені пункти він приєднав до Шаргородщини, до якої
входили 2 містечка та 20 сіл.
Ним було засновано костел святого
Флоріана Шарого (1595), зруйнований під час національно-визвольної війни під
проводом Богдана Хмельницького у 1648 року, відбудований у 1717 році. Костел
зведено у стилі бароко з каменю і цегли. У плані це тринавна чотиристопна
базиліка. Головний фасад увінчаний барочним фронтоном. В інтер’єрі збереглися
чотирнадцять горельєфних композицій ХІХ століття, дві дерев’яні поліхромні
скульптури та різьблена кафедра. На склепіннях і стінах східної частини
залишився живопис. Головний вхід вирішений у вигляді трьох пролітної арки,
також прикрашеної барочним фронтоном.
Далеко за межами України відома
Шаргородське синагога, збудована у 1589 році. Вона входила в оборонну систему
міста. Це одна з найкращих архітектурних пам’яток єврейської громади Поділля.
Товсті стіни, високий ренесансний атик з фігурними зубцями та маленькими
декоративними баштами по кутах, рідко розставлені великі вікна надають синагозі
своєрідного вигляду.
Під владою турків протягом
1672-1699 років споруда використовувалася як мечеть. На початку ХУШ століття
синагога була ґрунтовно реконструйована, набула другий поверх західної
прибудови, дещо змінила пропорції головного об’єму будівлі. Молитовний зал має
типове просторово-планувальне рішення. В центральній частині, під куполом,
високо піднімалася на кам’яному цоколі Біма з різьбленими дерев’яними бильцями.
У 1930 році синагога була закрита, а будівля передана сокоморсовому заводу.
Миколаївський монастир у
Шаргороді зведений у ХУШ столітті. Нині він є пам’яткою різночасових споруд і
складається з Миколаївського собору, прибрамного корпусу із дзвіницею,
братського корпусу з Михайлівською церквою, кутової башти і господарського
корпусу. Спочатку монастир містився в селі Калинівка поблизу Шаргорода, в кінці
ХУП століття зруйнований турками і до 1715 року перебував в руїнах.
Відбудований як василіанський монастир та перенесений з села до міста.
При монастирі у 1797 році відкрита
семінарія, яка проіснувала до кінця ХІХ століття. У цьому духовному училищі
навчалися майбутні українські письменники Степан Руданський та Михайло
Коцюбинський.
В центрі монастирського подвір’я
височіє величний Миколаївський собор (1829) будівля з чотирьохколонним
портиком, що увінчується трикутним фронтоном. В інтер’єрі зберігся настінний
розпис.
Історія
цього живописного куточка Поділля достатньо цікава, ось деякі деталі:
- через
місто не раз проїздили відомі люди: турецький мандрівник Евлій Челиба,
французький дипломат Ульріх фон Вердум, які залишили нариси про велич міста;
- в 1769 році Яків Франк був в Шаргороді,
багато жителів піддалося франкістському впливу, особливо, коли Франк показував
різні чудеса: літав в повітрі, викликав душі мертвих, змушував бика
проповідувати півгодинну проповідь, зсунув з місця на базарній площі великий
камінь і т.д.;
- тут був схоплений, катований і страчений на
міських воротах славетний полковник Морозенко, пісня про якого «Ой, Морозе,
Морозенку, ти славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче…» ;
- власником
міста в який час був відомий князь Роман Сангушко;
- трохи
згодом тут же навчався український композитор, майстер хорового мистецтва
Микола Дмитрович Леонтович, автор славнозвісного «Щедрика».
Демонстрація слайду №9-14 з презентації.
Виступ 3. Національний
музей-садиба М.І.Пирогова (м. Вінниця)
У південно-західній частині
Вінниці є музей - садиба Миколи Івановича Пирогова-видатного лікаря і вченого,
творця воєнно-польової хірургії, педагога і громадського діяча.
М.Пирогов - автор багатьох
наукових праць та трактатів що увічнили ім’я вченого: «Повний курс прикладної
анатомії тіла людини», «Основи загальної воєнно-польової хірургії»,
«Патологічна анатомія азіатської холери» та багато інших. В останні роки життя
писав мемуари. Чотири рази Російська Академія наук присуджувала йому
Демидівську премію.
Чверть століття М.Пирогов жив і
працював в Україні. У 1861 році, подавши у відставку з посади попечителя
Київського навчального округу, Микола Іванович оселився в садибі Вишня, де
пройшли останні двадцять років його життя. Тут він продовжував активну наукову
і громадську діяльність, зокрема створив першу на Поділлі сільську лікарню та
збудував аптеку, де за рецептом «для бідного» ліки відпускалися безкоштовно.
До
чудесного лікаря, геніального хірурга потяглися низки хворих зі всієї України,
а також Москви, Петербурга, Поволжя, Уралу. Майже щодня йому доводилось
оперувати, робити перев'язки і протягом 5-6 годин приймати хворих. Багато
розповідей про Миколу Івановича, його гідні подиву здібності впізнавати
хворобу, про методи лікування передавалися з покоління до покоління. У
розповідях дійсність і фантастика переплетені так тісно, що іноді важко
відрізнити правду від вигадки.
Один з
петербурзьких пацієнтів згадував, що до Миколи Івановича йшли всі - старі й
малі, багаті й бідні. Хтось платив, інші нічого не платили: до всіх велика
людина і друг людства ставився з однаковою увагою. Однин із пацієнтів, що став
свідком операції, проведеної Пироговим, писав, «Що це була за швидкість і
точність, основана на безпомилковому, глибокому знанні будови людського тіла -
не тільки кожної кістки і кожного мускула, але і кожного нерва, кожної судини!
Це було щось зовсім незвичайне. Сивий старий із суворим обличчям з навислими бровами
був в очах пацієнта якоюсь надприродною істотою, мало не напівбогом».
Прекрасні
результати лікування вражали і самого Пирогова: з 200 значних операцій
(ампутацій, резекцій, літотомій та ін.) він за півтора року роботи у Вишні не
спостерігав жодного випадку травматичної бешихи, гнійних набряків і гнійного
зараження, незважаючи на те, що після операцій він лікував лише природними
засобами.
Пирогов помер у Вишні 23
листопада 1881 року від ракового виснаження. Доктор Д. Виводцев з Санкт-Петербургу
забальзамував його тіло, яке 24 січня 1882 року перенесли до усипальниці,
збудованої дружиною Миколи Івановича. У 1885 році над усипальницею зведено
церкву за проектом київського архітектора В.Сичугова.
27 жовтня 1944 року уряд вирішив
увічнити пам'ять М.Пирогова, створити у садибі музей і зберегти останки
видатного хірурга. 9 вересня 1947 року відбулось урочисте відкриття музею.
Через 65 років після смерті Пирогова здійснена ребальзамація його тіла, яку
відтоді повторювали періодично співробітники Науково-дослідної лабораторії МОЗ
СРСР (Москва).
Музейний комплекс набув світової
слави, його відвідало більше 7 млн. осіб із 169 країн світу. Нині він належить
до найважливіших об’єктів культурної спадщини України і занесений до Державного
реєстру пам’яток історії та архітектури національного значення. Його парк є
також пам’яткою садово-паркового мистецтва. На головній алеї музею-садиби
відновлено аптеку з інтер’єром та обладнанням пироговського часу. Воскові
фігури відтворюють епізоди діяльності видатного лікаря на Поділлі. У музеї
проходять виїзні сесії Академії медичних наук України, Пироговські читання,
з’їзди, наукові конференції.
Демонстрація слайду №15-18 з презентації.
Виступ 4. Немирівське
городище-Великі вали УП-УІ століття до нашої ери (біля с. Сажки Немирівського
району)
Головною та
унікальною перлиною нашого краю є Немирівське городище або так звані «Великі
Вали», розташоване на лівому березі Південного Бугу за 10 км від річки, біля с.
Сажки, за 2 км
від м. Немирова на схилі плато. Воно є одним з найбільших городищ на території
України.
Ось уже
більш як чотири тисячоліття ті вали мовчазним тулубом лежать розпростертими по
периметру на 5 км .
Їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й досі становить близько 9
метрів, і лише можна собі уявити, скільки тієї висоти пішло в землю, осіло під
невблаганним плином часу, так як за деякими даними первинна висота валів
складала десь під 30 метрів. По верху валів були закопані у два ряди
п’ятиметрові колоди заточені доверху.
Мовчазними, загадковими спорудами
видніються в багатьох місцях Південного Побужжя земляні укріплення у вигляді
валів і ровів. Вони і досі дивують своєю складною будовою, масивністю земляних
насипів. Слугували вони не одному народові, використовувались переважно для
захисту від нападу ворогів. Більшість з цих городищ виникла у УП столітті до
нашої ери.
Річка Мірка ділить городище на
дві нерівні частини. Майже у центрі огородженої валом площі, на високому
північному березі річки, є особливе внутрішнє укріплення – так зване замчисько.
Територія городища вперше
заселена у Ш тис. до н.е. племенами трипільської культури. Пізніше на цих
теренах з’явилися скіфи-орачі, про яких писав Геродот та слов’янські племена
уличів.
В 1862 році
землі, на яких розкинулось городище перейшли у спадок до графа Григорія Строганова.
Земля тільки частково була його власністю, багато наділів належало місцевим
селянам. Розуміючи, що городище – це не лише віковічна пам’ятка історії, а й
джерело збагачення, Строганов відселив місцевих жителів до сіл Сажки та Озеро,
де для кожного будував садибу і, забираючи 300 сажнів землі, наділяв в межах
800. Таким чином Строганов залишився єдиним господарем городища. Що ж спонукало
графа Строганова до таких ось дій? А те, що серед мешканців Немирова та
навколишніх сіл поповзли чутки, що на городищі схована велетенська скриня із
золотом. Ось саме ця чутка і заставила жадібного до багатства графа привласнити
городище. Ця чутка покликала на городище й тисячі інших шукачів скарбів, які
почали проводити варварські розкопки у пошуках скарбу. Але золота так ніхто і
не знайшов, знаходились інші речі, які не цікавили горе-археологів. Ці речі
просто варварськи знищувались.
Ці розкопки
тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька Григорія Строганова Марія
Григорівна Щербатова, яку вразили розміри викопаних кісток. Розуміючи історичну
цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, княгиня заборонила усі
подальші розкопки і наказала усі викопані скарби перенести до своєї садиби. А
щоб не руйнувалась ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися від
посягань горе-шукачів скарбів вона повністю викупила усі наділи селян в районі
Валів та надала їм орні землі біля с. Озеро. І на відміну від свого батька
графа Строганова, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість
викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.
Так, у 1909
році на одному із трьох масивів, на яких розташоване «замчисько», С.С.Гамченко
відкрив залишки трипільського поселення. Тут же він зафіксував виходи 20
площадок і відзначив, що забудова замчиська велась планомірно: 7 рядів жител
поперек довгої осі городища і причому житла розташовані в «шаховому» порядку.
Вони, як правило, мали однакові розміри: 21 м довжина; 12 м – ширина і 3 м – глибина . С.Гамченко
інтерпретував їх як підземні житла «ямного» типу. Посеред ось такої
напівземлянки знаходився центральний стовп, який підтримував конічну покрівлю
із соломи чи очерету. Стіни робили із вертикально поставлених колод, які із
середини обмазувались глиною. Іноді ще стіни були закріплені переплетеною лозою
і обмазані глиною змішаною із січкою і половою. На земляній підлозі у центрі
знаходилось вогнище із каменя.
Вчені
встановили, що основний вал насипаний у УІ ст. до н.е. На території городища
виявлено житла-землянки, де знайдено чимало виробів з глини, кістки, рогу,
бронзи та заліза. На замчиську була культова споруда-так званий «зольник»,
пов'язаний, вірогідно, з культом домашнього вогнища, та три поховання
скіфського часу.
На
території Немирівського городища вперше на Поділлі знайдена давньогрецька
кераміка, що свідчить про торгові зв’язки місцевих племен з грецькими
причорноморськими містами-державами.
Експедиція
Артемонова та два Немирівських зали в Ермітажі – це пам’ять вдячних колег
нашому землякові.
На виставці
в Ермітажі представлені численні предмети розкопок городища. Є там бронзові і
кістяні наконечники стріл, голки, котушки та кінська збруя, виконані в характерному
для скіфського мистецтва звіриному стилі (зображення фігур коней, худоби,
звірів, плазунів та птахів). Зустрічається й просте сільськогосподарське та
побутове знаряддя. Та особливо визначним є посуд із лощеною чорною поверхнею,
прикрашений капелюрами, що відповідає вжиткам чорноліської культури. Крім
виробів місцевих майстрів, тут знайдено і привізний посуд, який вироблявся в
ХІІ-ІХ ст. до н.е. майстрами з островів Східного Середземномор’я – Родосу і
Самосу. Еллінські купці привозили його місцевому населенню в обмін на пшеницю
та хутро.
У наш час
саме тут відбувається зимовий фестиваль з ленд - арту «Аплікація духу» за
участю українських, російських, польських та китайських митців.
Демонстрація слайду №19-20 з презентації.
Виступ 5.
Палац Потоцьких - пам’ятка архітектури ХУШ ст. (м. Тульчин)
Однією з
визначних пам’яток класицизму є палац родини Потоцьких в центрі Тульчина,
побудований у 1782 році у класичному стилі і повернутий обличчям до міста. Проектував
палац французький архітектор Ля Круа, внутрішні роботи голландець Меркс. Палац
був покритий мідним дахом, складався із головного двоповерхового корпусу з
прикрашеним парадним під’їздом на 10 колонах з 8 пілястрами, а далі два бокових
корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з’єднані скляними
галереями .Тоді споруду прикрашав напис: «Щоб завжди вільних і доброчесних був
помешканням». До ансамблю входили власне палац, театр, манеж, стайні, турецька
лазня, оранжереї, службові і житлові приміщення, два бічні флігелі. Планування палацу
анфіладне. В палац входили через великий вестибуль, який був прикрашений
мармуровими східцями, оздобленими металевими плетіннями. Картинна галерея
палацу складалася з полотен видатних майстрів Європи.
В парку
«Хороше», який доповнював цей величний архітектурний ансамбль, були каскади,
фонтани, мармурові скульптури та східці і розкішні купальні. Гарно висаджені
групи дерев, екзотичні рослини - все це було неповторним та величним. Тут
постійно звучала музика, відбувалися танці, розваги. При палаці був театр, який
мав в репертуарі 5-7 опер та 2-3 концерти. Співали в основному на італійській
мові.
Вигідно
розташований і привітний, палацовий ансамбль графа Потоцького, споруджений
майстерністю і хистом тисяч тульчинських будівельників, приносять Потоцьким і
Тульчину славу та популярність. Європейці в захопленні від тульчинського
високопрофесійного театру з трупою у 200 акторів, художньої галереї з роботами
знаменитих майстрів європейського пензля Ван - Діка, Тиціана, Моле рана,
Ван-дер-Хельста, Лампі, від бібліотеки в 17000 томів кращих зразків світової
культури, друкарні, колекції рідкісних античних монет, величезних срібних
сервізів, колекції скляних кубків, від колективу найкращих українських
майстринь вишивок, різьбярства, художньо-прикладного жанру в кількості до 500
чоловік. З 1984 року в палаці розміщується Тульчинське училище культури.
Щорічно тут навчається більше як 380 чоловік. Палац Потоцьких є пам’яткою
архітектури XVIII ст.
Велична
історія палацу Потоцьких в Тульчині дає можливість і сьогодні розкрити
можливості цього архітектурного ансамблю для нащадків, туристичних груп
зарубіжних гостей.
У Тульчині
родина мала ще один палац, значно менший. Обидва палаци Потоцьких, за легендою,
з’єднувалися підземним ходом, таким широким, що по ньому могли проїхати четверо
коней.
Пам’ятка
пов’язана перш за все з ім’ям Станіслава Щенсного Потоцького (1751-1805) -
одного з найзаможніших польських магнатів, відомого політичного діяча. Він був
сином Францішека Сальзи та Анни Альжбети Потоцьких. Батьки пророкували йому
велике майбутнє, навіть трон Речі Посполитої. З 1780 року разом з другою
дружиною Юзефою (з роду Мнішків) він оселився у Тульчині. Сюди була перевезена
з Христинополя велика бібліотека, яку подружжя значно збільшило. Неподалік від
палацу Потоцький розпочав у 1786 році будівництво домініканського костелу.
Станіслав Щенсний провадив розкішне життя, утримуючи великий двір. Тульчинську
садибу називали «подільським Версалем». Скромне до того містечко перетворилося
на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків і вогнепальної зброї,
столицю однієї з найбільших магнатських латифундій на Правобережній Україні.
Власник мав репутацію доброго господаря, «справжнього доброчинця тих країв». Потоцький
був одним з керівників Тарговицької конфедерації, отримав звання генерал-аншефа
Російської імперії. Після одруження з красунею Софією (на честь якої збудував
парк «Софіївка» в Умані) мешкав з нею у Тульчині. Тут він помер і був
похований.
Під час
Кримської війни 1854-1856 років 50 кімнат флігелів тульчинського палацу
використали для військового шпиталю. В 1878 році родина Потоцьких виїхала з
Тульчина і палац перейшов до військового відомства. З 1911 тут були казарми
76-го піхотного Кубанського полку. У 1918-1974 років приміщення надавали різним
військовим частинам. У 1975 році після реставрації палац пристосували під
культурно-освітнє училище.
Демонстрація слайду №21-24 з презентації.
Виступ 6.
Свято - Усікновенський скельний чоловічий монастир ХІ ст. (с.Лядова Могилів-Подільського
району)
Лядовський
Усікновенський скельний чоловічий монастир (Могилів-Подільська єпархія УПЦ)
знаходиться на лівому березі Дністра, на кордоні з Молдовою. Неподалік у Дністер
впадає маленька річка Лядова, поряд з якою розташоване село з однойменною
назвою. Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир - один із
найдавніших в Україні. Заснований він у 1013 році родоначальником руського
чернецтва преподобним Антонієм Печерським на його шляху зі святої гори Афон до
Києва. Історики називають Лядовську обитель дивним пам'ятником загадкового
минулого, і відзначають його духовну і культурну значимість протягом більш ніж
1000-річної історії Православ'я на нашій землі.
Околиці с.
Лядова належать до унікальних природних об’єктів Середнього Придністров’я. Село
розташоване біля великого каньйону Дністра на лівому березі річки Лядова, з
усіх боків оточене крутими схилами долини, на яких виходами крейди утворені
стіни з печерами, стовпами, окремими скелями. Тут можна зустріти такі рідкісні
рослини, як гіацинт блідий, два види ковили, напровесні цілі ділянки квітучого
горицвіту. У цій місцевості перші поселення з’явилися 150 тис. років тому.
Однак
Лядова відома перш за все тим, що тут зберігся один з найдавніших православних
монастирів-скельний, заснований в ХІ столітті, який отримав поетичну назву
«Подільський Афон». Він розташований на скельній терасі 90-метрової гори над
Дністром. Ансамбль складається з трьох печерних храмів: Усікновення Глави
Іоанна Предтечі, Святої Параскеви П’ятниці та Святого Антонія Печерського. У
1848 році до церкви Іоанна Предтечі добудовано дзвіницю. На території монастиря
є могили ченців ХУШ-ХІХ ст., а також лікувальні джерела.
Відродження
обителі почалося в 1998 році з приходом братії з Почаївської Лаври. Їх поява
стала немов знаменням, воскресінням майже через десять століть діянь Антонія
Печерського.. Ігуменом монастиря був призначений ієромонах Антоній. Він прийшов
переповнений прагненням вселити в розчарований у всьому люд, особливо в душі
молоді, силу Христової віри.
Сьогодні
тут, на Лядовській горі, як і тисячу років тому, чисте, п'янке повітря, тиша,
спокій, і те, що не піддається визначенню у словах - благодать і намоленність.
Тут люди задовольняють свої духовні запити через роботу і молитву, отримують
душевний спокій, спілкуючись тихенько наодинці з Господом. Тут зовсім інший,
особливий світ. Сюди не йдуть шукати славу, а шукають тут смиренномудрості й
умиротворіння. Видно, Богу було угодно, щоб це місце залишилося незгасною
лампадою на радість прочан і всіх віруючих. Всякого, хто відвідує це місце,
вражає дух аскетизму й відчуженості від земної суєти, що панує тут майже
тисячоліття. А ті, хто побував на Святій горі Афон у Греції, стверджують, що
Лядовский скельний монастир воістину - Подільський Афон!
Демонстрація слайду №25-31 з презентації.
Виступ 7. Державний історико –
культурний заповідник «Буша» (с. Буша Ямпільського району).
Історико-культурний заповідник
«Буша» - єдиний у Вінницькій області, що створений за ініціативою місцевих
органів влади у серпні 2000 року. Його площа-6,68 га . На території та в
охоронній зоні заповідника є близько десяти пам’яток археології, датованих ІУ
тисячоліттям до нашої ери - УП століттям нашої ери, дохристиянський та
християнський скельний храм У-ХУІ століття з унікальним художнім рельєфом,
залишки фортеці і підземних ходів та міської ратуші ХУІ століття, цвинтар. Тут
розташований також парк історичної скульптури, де щорічно відбуваються
міжнародні пленери скульпторів-каменотесів «Подільський оберіг».
Найвідомішою пам’яткою Буші є
залишки висіченого в скалі храму з унікальним художнім рельєфом. Відкрита
пам’ятка у 1824 році місцевим шляхтичем Ромуальдом Остоя-Овсяним, про що
свідчить напис на самому рельєфі. Дослідження храму розпочав у 1883 році
професор В.Антонович. Саме з цього часу скельна знахідка стає відомою широкому
колу науковців.
Рельєф зображує людину навколішки
перед безлистим деревом, на одній із гілок якого сидить півень. За постаттю
людини, на підвищенні. Стоїть величний олень У верхній частині рельєфу, майже
посередині, вирізьблено прямокутну рамку з ледь помітними тепер залишками
напису в чотири рядки, що певно, пояснювали сюжет зображення.
На протилежній вертикальній
поверхні скелі вибита ще у давнину ніша, яка використовувалась, ймовірно, для
язичницьких приношень – туди могли ставити їжу та питво у посуді.
Понад століття точиться між
дослідниками дискусія щодо часу виникнення рельєфу, змісту композиції,
мистецький традицій, що вплинули на його формування. Проте одне можна
стверджувати беззаперечно: це мистецький твір, пов'язаний з традицією
слов’янського народного різьблення.
У другій половині ХУІ століття у
с. Буша посередині мису, утвореного річками Мурафою і Бушанкою, почалося
будівництво замку. Інженер Гійом де Боплан згодом стверджував, що Бутанський
замок мав шість веж, і у кожній був свій пороховий льох. З’єднувались башти між
собою підземними переходами. Над Мурафою замок здіймався, як орлине гніздо, на 30 м . До нашого часу від
укріплень залишилася двоярусна кам’яна вежа, завершена шатром, і підвал.
Замкова брама була у північній стіні, неподалік від двох спостережливих башт.
Мури і башти замку відповідали всім вимогам тогочасної військової науки і були
добре прилаштовані до вогнепального бою. Не випадково польські офіцери
порівнювали бутанські укріплення з фортифікаціями Кам'янця.
На початку ХУП століття Буша отримала статус міста. У 1629 році тут
зареєстровано понад 2000 мешканців, це був досить великий населений пункт
брацлавського Подністров’я.
18-20 листопада 1654 року під
містечко підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького та взяли замок в облогу.
Польським жовнірам вдалося винищити більшість нечисленної козацької залоги.
Однак, коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника
Завісного Мар’яна підпалила пороховий льох, висадивши в повітря себе, залишки
залоги і чимало нападників. Ці події відображені у повісті українського
письменника М.Старицького «Оборона Буші». У ті трагічні дні місто перестало
існувати, його відродження затягнулось на ціле століття, а бушанський замок вже
ніколи не відбудовувався.
Буша славна також пам’яткою
природи загальнодержавного значення Гайдамацький яр загальною площею 96 га . Місцина розташована в
долині річки Бушанки, на межі Чернівецького та Ямпільського районів. Колись тут
був великий ліс з красенями-дубами. Дерева, що залишилися з тих часів мають
власні імена (Дідусь, Громовик) і взяті під охорону держави. Сучасну назву
пам’ятка отримала на зламі ХУШ століття завдяки подіям, які увійшли в історію
України як Коліївщина.
Гайдамацький яр - унікальний
геологічний ландшафт: в цьому місці річка розрізала товщі вапняків, сланців та
пісковиків різних епох на глибину 120
м . Вивітрене каміння має оригінальні і виразні форми
колон, стовпів, чудернацьких тварин і міфічних образів.
Бушанська земля є прикладом того,
як на території однієї місцевості можна вивчати не лише історію нашого народу,
а й доторкнутися до витворів мистецтва – прадавнього, забутого і сучасного.
Демонстрація слайду №32-38 з презентації.
Майстер виробничого навчання: Страви бушанської кухні
Борщ з кукурудзяною крупою і
зеленню
Борщ можна варити на кістковому
бульйоні пісний. М'ясо разом з кукурудзяною крупою варити до напівготовності,
додати картоплю, моркву, зажарку (олія, цибуля, томат), зелень (кріп, петрушка,
квасок).
Мамалиґа
B крутий окріп додають сіль, 2-3
ложки олії, кукурудзяне борошно (одна порція муки на 2 порції води). На
помірному вогні витримати декілька хвилин, помішуючи товкачем або
картоплем'ялкою.
Витримати на дуже слабкому вогні
ще декілька хвилин.
Мамалиґу подають зі шкварками,
сметаною, бринзою, сиром, грибами, квашеною капустою, чорносливом (перетертим),
узваром, варенням, повидлом, смаженицею.
Хліб - малай, печений у печі
Борошно насипають у миску,
додають сіль і запарюють окропом. Після чого додають дріжджі, невелику
кількість пшеничної або ячмінної муки. Все це замішують з кукурудзяним
борошном. Випікають до готовності 1-1,5 год.
Для випікання малаїв та хліба з
пшеничного борошна використовувалися дріжджі (так звані плесканки), що
виготовлялися із винної піни. Домішуючи борошна, робили «плесканочки»,
висушували на печі, а потім додавали замість дріжджів. Такі дріжджі виготовляла
у Буші Стигар Афія Єфремівна і продавала, обмінювала на продукти харчування.
Налисники
З кукурудзяного борошна, кислого
молока, солі й соди замішують тісто, як на млинці. Тісто (завтовшки 3-4 см ) виливають у змащені
форми і випікають.
Паляниці
Тісто готують як на хліб з
пшеничного борошна (борошно, сіль, дріжджі, розтоплений маргарин, олія).
Паляниці готують з різними начинками:
• з тертою сирою картоплею, у яку додають мілко
посічену цибулю і мелений перець;
• з картоплею; з картоплею і квашеною капустою,
шкварками;
• з кропом, смаженою цибулею, яйцями;
• з гарбузом (кабаком) тушкованим;
• з тушкованою квашеною капустою;
• з яблуками.
Пиріжки
• з макухою і цукром;
• з горохом (политі тертим часником).
Риба заливна («Сліпа риба»)
В окріп кладуть порізану навпіл
картоплю, моркву порізану кільцями, сіль, перець, лавровий лист, цибулю і
запарюють картопляним домашнім крохмалем. Виливати в тарілки. Після охолодження
змастити піджареною цибулею.
Замість картоплі можна залити
картопляники.
Вареники
• з сиром;
• з картоплею;
• з картоплею і солоним сиром;
• квашеною капустою;
• вишнями, сливами.
Голубці з кукурудзяною
крупою, пшоном
Завертати можна в капустяні або
виноградні листки.
Холодець (гижки)
Варять з голови свині, свинячих
ніжок, півня. Жир не збирають. Додають багато часнику.
Каша капусняк зі
шкварками, порібрям
В казан наливають води, солять,
кладуть разом квашену капусту, кукурудзяну та рисову крупу. Варять на помірному
вогні до готовності. Додають підсмажене з цибулею сало або притушковані ребра.
Додають перець за смаком.
Сирники з медом
Розім'яти свіжий сир, додаючи
яйця, цукор, ванільний цукор, соду, погашену оцтом, і борошно. Вироблені
сирники смажити до готовності. Скласти на деко, полити розтопленим медом або
збитою з цукром сметаною. Протушкувати. Подавати гарячими.
Печеня
Шматочки свинини, кролятини,
птиці, яловичини посолити, поперчити й обсмажити. Скласти в казан, пересипаючи
цибулею, лавровим листям. Залити до половини водою. Тушкувати в печі.
Подавати з пончиками, молодою
картоплею запеченою «бабкою».
Бабка
Спочатку готують домашнє тісто
(макарони), 5-6 яєць, молоко свіже 0,5 л , пшеничне борошно. Замісити круто,
розкачати і залишити, щоб підсохло, нарізати соломкою.
Після цього відварити, додати
15-20 яєць, олію, шматочок масла або смальцю, долити молока, перемішати,
додаючи сіль до смаку, і вилити в казанець. Випікати в печі або духовці до
готовності. Подавати з м'ясом (печенею) або посипаючи цукром.
Біґус
Капусту тушкують зі шкварками або
маленькими шматочками м'яса.
Мачатуха
В макітрі перетирають горіхи
(волоські) часником до однорідної білої маси. Додають воду, олію. їдять зі
свіжим хлібом.
Заключне
слово: У буянні весняного первоцвіту, у щедрому ужинку осені милують око твої
поля, Вінниччино, а діяння синів і дочок твоїх викликають шану. Хай лишить ця земля
добру згадку у кожного, хто побуває тут.
Використані джерела:
1. М. Антонюк та
О. Антонюк «Через віхи історії» частина третя – Вінниця «О.Власюк» - 2008 р. –
399- 400 ст.
2. Сім чудес
Вінниччини... //allref.com.ua/skachaty/Sim_chudes_Vinnichchini/
3. Сім чудес
України —// Вікіпедія uk.wikipedia.org/wiki/
5. 7 чудес
Вінниччини - Вінницька обласна державна адміністрація//www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/alldocs_alias/.../$file/chudes.pdf
6. Сім чудес
Вінницької області //www.ukrreferat.com/index.php?referat=73468
7. Сім чудес
Вінниччини — //Вінницький обласний краєзнавчий музей//vinnytsia-museum.in.ua/seven-wonders
8. Сім чудес
Вінниччини //homework133.blogspot.com/
9. "Сім
чудес Вінниччини" | Новини на Gazeta.ua //gazeta.ua/articles/vinnitsa-newspaper/_nazvali-sim-chudes.../198294
10.
Сім чудес Вінниччини - презентація з я і
Україна - //SvitPPT svitppt.com.ua/ya-i-ukraina/sim-chudes-vinnichchini.html
11.
Сім чудес Вінниччини | Інформаційна аґенція
культурних ...//i-pro.kiev.ua/contentsim-chudes-vinnichchini
Комментариев нет:
Отправить комментарий