Поезія – це завжди неповторність…

(вечір поезії, присвячений творчості Ліни Костенко)

 Мета: поглибити знання студентів про творчість Ліни Костенко, ознайомити з творами авторки, покладеними на музику, викликати інтерес до творчої спадщини поетеси, осягнути різнобій її таланту, через художнє слово розкрити багатство душі поетеси; формувати креативну й самоосвітню компетентності;  на прикладі життя і творчості Ліни Костенко виховувати в студентів національну гідність і свідомість.

Матеріально-технічне забезпечення: мультимедійна презентація, портрет Ліни Костенко, виставка книг, вислови поетеси.

 Хід заходу

Вступне слово: Кожен із нас щоденно, щохвилинно постає перед проблемою вибору між буденним і духовним, матеріальним і моральним. Шкода тільки, що у більшості це відбувається лише на рівні підсвідомості. Я переконана, що душа кожної людини рано чи пізно нагадає про себе потребою Краси, Слова, Добра, Любові. І в такий момент захочеться взяти до рук збірку улюблених поезій…

Ведучий 1 Що таке поезія?

Це – мука:

Підступає, множиться, болить.

Іноді візьме тебе за руку,

Іноді відпустить і мовчить.

Ведучий 2 Що таке поезія?

Це – свято:

Грає в тобі музикою слів,

Молодечо, радісно, крилато

Викресає іскру з почуттів.

Ведучий 1 Що таке поезія?

Це – совість:

Бо коли несила говорить,

То вона заплаче… І говорить,

І сльозою кожною бринить.

Ведучий 2 Що таке поезія?

Це – проза,

Що до рими пнеться в лабіринт.

Вулканічна лава, що морозить.

Жар вогню, що в спеку холодить.

Ведучий 1 Що таке поезія?

Молитва.

Звернення до Бога і людей.

Це - любові невимовне світло,

Що до Тебе крізь цю ніч веде.

Ведучий 2: Поезія... Вона покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність.

Ведучий 1: Поезія - це не тільки вірші, як дехто помилково вважає, це спосіб світосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знімає капелюха, щоб привітатися на чужині зі знайомими квітами, як це зробив Коцюбинський, вона вже - поет.

Ведучий 2: Коли просто бажає поділитися радістю кохання або замріяно дивиться на зорі - це теж поет.

Ведучий 1: Але поезія - це і бунтівне слово Шевченка, і молот Каменяра. Вона - криця, а не лише ніжність, вона - зброя, а не лише звук чарівної арфи.

Ведучий 2: Поет - не жрець, що курить фіміам

Чи творить в тишині нічній молитву,

Поет - борець, що кличе військо в битву

І першим йде в запеклу битву сам.

Бібліотекар: Такі особливі слова, що йдуть від серця, присвячують і Вітчизні, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. І не чують їх хіба що ті, у кого, за влучним висловом Ліни Костенко, "душа ще з дерева не злізла". А справжні люди чують поетичну красу навіть крізь сторіччя - така вже особлива ця країна, Поезія, до якої ми з вами завітаємо на часинку в гості.

Ведучий 1: Сьогодні ми побуваємо в гостях у поетеси, яку знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні – Ліни Костенко.

Ведучий 2: Поговоримо про надзвичайну особистість, яка досконало володіє талантом – складати вірші.

Відеоролик (Звучить вірш Ліни Костенко «Буває часом сліпну від краси»).

Ведучий 1: Симфонія кохання у творчості Ліни Костенко – ніби «золоте пташеня» поетичного саду. Її любовна лірика - це водоспад пристрастей. Це світ високих почуттів - святих і чистих, одухотворених високістю її Духу, її Серця, її Розуму.

Благородна суть народної Л.Костенко виявляється у шляхетному звертанні на Ви до коханої людини, святині чистоти серця:

(Звучить лірична мелодія. Хлопець і дівчина виходять із протилежних сторін, наближаючись, але нібито не помічаючи один одного.)

Дівчина    Я дуже тяжко Вами відболіла.

Хлопець   Це все було як марення, як сон.

Дівчина    Любов підкралась тихо, як Даліла,

Хлопець   А розум спав, довірливий Самсон.

(Стають спинами один до одного)

Дівчина   Тепер пора прощатися нам. Будень.

Хлопець   На білих вікнах змерзли вітражі.

Дівчина    І як ми будем, як тепер ми будем?!

                  Такі вже рідні.

Хлопець   І такі чужі.

Дівчина    Ця казка днів - вона була недовгою.

                  Цей світлий сон...

Хлопець   Пішов без вороття.

Дівчина    Це тихе сяйво...

Разом        Над моєю долею! -

                  Воно лишилось на усе життя.

Ведучий 2: Палітра кохання у Ліни Костенко грає усіма барвами весняної веселки: тут і ніжність, і дружба - приязнь, невизначеність стосунків і незбагненність. Поетеса ніби зводить перед нами невидимий Храм Любові високої, цнотливої, одухотвореної, а часом жагучо-палкої, нестримної, яку не завжди «варто передавати словами». Це органічна природа її серця поетеси, яка творить дивосвіт-казку крізь «будні серця».

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

Ведуча: Кохання і поезія… вона є дзеркалом душі людської, де відбуваються найсокровенніші думки. Найзаповітніші мрії, де найглибше й найвиразніше знаходять свій вияв почуття.

Не говори печальними очима

те, що не можуть вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.

І все-таки, згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

Відеоролик на вірш Ліни Костенко «Послухаю цей дощ».

Здатність любити - сама по собі велике щастя. Високе обдарування втілити це почуття у слові – щастя - удвічі. До того ж інтимна поезія Костенко має ту дивовижну особливість, що у ній знаходимо і впізнаємо рядки, які, одного разу прочитані, здаються власними. Вони вже належать не тільки і не стільки поетесі, скільки нам, читачам. Їх хочеться пригадувати, перечитувати, щоразу знаходячи якийсь несподіваний відтінок змісту чи настрою, ними навіть хочеться освідчуватися в коханні. Бо інтимна лірика Ліни Костенко - це дивовижний світ Жінки, повний пекучої ніжності і гордовитої самоповаги, пристрасті і цноти, мудрості і безоглядного шаленства. Лірична героїня тут найчастіше боїться пишних, гучних слів, так само як боїться слів порожніх, - і тому такий частий у неї мотив чекання, бентежного і такого «промовистого» мовчання, в зачарованому колі якого опиняються Двоє:

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Відеоролик «Очима ти сказав мені»

Якийсь потаємний, незрадливий голос уміє щоразу так безпомилково і несподівано розповісти жіночій душі, що от Він - «такий чужий, і раптом - неминучий». І «не треба класти руку на плече», щоб не сполохати цю зворушливу довіру. Справді-бо, справжнє велике почуття тривожить, лякає, виповнює одночасно трепетною радістю і незрозумілим світлим смутком:

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина,–

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

Емоційним багатством відзначається інтимна лірика Ліни Костенко, вона пронизана мотивом любові, як прекрасної стихії ніжності й осяяння душі.

Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття - від його найвищої піднесеності, своєрідного «піку» почуттєвого підйому, коли любов, здається, набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії, у якій любов невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям,

Така любов буває раз в ніколи.

Вона ж промчить над зламаним життям,

За нею будуть бігти видноколи.

Вона ж порве нам спокій до струни,

Вона ж слова поспалює вустами.

Спини ж мене, спини і схамени,

Ще поки можу думати востаннє,

Ще поки можу, але вже не можу.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Поезія Ліни Костенко надзвичайно м'яка і жіноча, в ній відбито прекрасне, золоте серце поетеси, її почуття й думки, що стали мені дуже близькими. Її поезія - це талант, це гармонія. Гармонія мозку і душі, думки і почуття, змісту і форми. Талант поетеси, чудової жінки, що вміє відчувати, вміє дослуховуватися до найінтимніших своїх почуттів, проникати в найпотаємніші куточки людської душі, не міг не втілитися в поезіях про кохання. Ліна Костенко - тонкий лірик, автор блискучих поезій інтимного характеру.

Кохання, на думку поетеси, - це найбільший самовияв людини, найбільша самореалізація, найкращий плід людської душі і серця. Якщо людина здатна кохати до самозабуття, до самозречення, до самоспалення, - значить Господь благословив її, дав можливість пережити найщасливіші години, дні в житті. Людина, яка кохає, не здатна чинити зло:

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

У поезії "Розкажу тобі думку таємну..." - одному з ліричних шедеврів Ліни Костенко, простежуємо народження в свідомості ліричної героїні "думки таємної", спостерігаємо, як "дивний здогад" її обпікає. Вона з часом нанизує "сотні вражень, імен і країн", та найближчою має бути надія. Кохання для героїні - вічне, якщо вже покохала, то на все життя, бо кохання - це великий дар від Бога, воно носить священний характер. Тому так впевнена лірична героїня, що вона і її коханий залишаться в серці один одного "на сьогодні, на завтра, навік". У поезії звучить туга за втраченим коханням, але водночас немає мотиву безнадії.

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід

і трохи любиш сни свої про мене?

Душа ліричних героїнь поезій Ліни Костенко, як і поетеси, відкрита життю, коханню, щастю. Так, у вірші "Моя любове! Я перед тобою..." серце і душа героїні розкриваються назустріч коханню, "блаженним снам". Між тим героїня знає про те, що може заважати коханню, вона прагне любові Щасливої, яка б не розмінювалася на "спотички доріг", боїться "заплутатись в дрібницях":

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Інтимна лірика Ліни Костенко дуже цікава, прониклива, душевна. Це - своєрідні роздуми - монологи й діалоги, враження від баченого і пережитого, що відкривають читачу щире серце поетеси і її прекрасну душу.

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Ведучий 1: Справді, до чого б не зверталася вона в своїх поезіях, все оживає і проявляється несподіваними гранями. Увесь світ Ліна Костенко пропускає через себе. Це дуже важливе і складне завдання в боротьбі за цілісність людської душі.

Ті журавлі, і їх прощальні сурми…

Тих відлітань сюїта голуба…

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко – рученьки вербові! –

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

Ведучий: Хтось дотепно сказав: «Поети схожі один на одного тим, що ні на кого не схожі. Окрім, як на самих себе, і у кожного з них свій «почерк»...

Ведуча: Прикладом власного авторського почерку є і Ліна Костенко, який найяскравіше розкривається у наступній поезії – пісні:

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. –

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

Ведуча: Взагалі українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко. У її дивовижному за красою і силою поетичному слові гармонійно поєдналися зворушлива ніжність і твердість духу справжнього борця, філософська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Звучить вірш Ліни Костенко «Старесенька іде по тій дорозі».

Старесенька іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров’я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.

Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать.

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіння у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.

А ті казки, те слово, ті сади,

і так по крихті, крихті Україна –

іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.

Зверни додому з білої доріжки.

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім'я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя

 Заключне слово: У силу свого поетичного таланту поети намагаються осмислити такі вічні теми, як любов до ближнього. Талан вручає Бог, щоб людина віддала його іншим. Ми одержали свою частку в поезії. Якою завбільшки буде ця частка – залежить від того, наскільки ми зуміємо цим скористатися.

Поезією ми захоплюємося, вивчаємо, презентуємо, бо вона підносить нас духовно, збагачує новими відчуттями та своєю неповторністю, а також пишемо власну.

Дякуємо Вам за увагу і сподіваємося, що на цьому заході не одну душу заполонило слово!

Хай Вам щастить! А ми бажаємо Вам, усім, добра!

 Література

1. Джерело:http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kostenko-lina/2576-intimna-lirika-lini-kostenko Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

2. Базилевський В. Поезія як мислення //Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – Т.3 – К.: Рось. – 1994.

3. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. Нарис творчості. – К.: Дніпро. – 1990. 4. Бакула Б. Історія і поезія [Текст] //Дивослово. - 2000. - № 3. - С. 42-45.

4. Бегебко Г. Жінка з легенди [Текст]: літературна світлиця, присвячена річниці від дня народження Ліни Васи¬лівни Костенко // Позакласний час. - 2002. - № 5. - С. 11-13.

5. Голуб О. Ліна Костенко: мудрість народжена багатством серця [Текст] //Українська мова й література в середніх школах. - 2009. - № 1. - С. 60-64.

6. Духовний олімп України. (Літературний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко) //Дивослово, 2000, – Ч.З.

7. Жулинський М. Лицарство духа: Про творчість Ліни Костенко [Текст] //Вітчизна. - 2000. - № 3-4. - С. 2-5.

8. Ковальчук О. Життя як прозріння [Текст] //Українська мова та література. - 1997. - № 48. - С. З-5.

9. Костенко Л.Вибране – К., Дніпро, 1989.