Сім чудес Вінниччини

(віртуальна екскурсія)

Мета: виховання любові і дбайливого ставлення до рідної землі, – своєї «малої батьківщини», її історії, поваги до народних традицій і звичаїв, фольклору, любові до рідної природи. Щоб по - справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру.

Час проведення – 45 хв.

Обладнання: Стіл, накритий старовинною скатертиною, предмети народного вжитку давніх років, дідух. Корзина з випеченими виробами учнів. Інтерактивна дошка, проектор, електронні носії.

Демонстраційний матеріал: Презентація «Сім чудес Вінниччини».

Хід виховного заходу

1.     Організаційний момент.

2.     Основна частина.

Вступне слово бібліотекаря: Вінницька земля неосяжна і родюча, вабляча затишною прохолодою лісів, тихими плесами ставків, величчю народного духу і щирістю людських сердець. Чи є ще на світі місце, де так проникливо-ніжно ллється журлива пісня, де спів соловейка заколисує теплими спогадами і душа лине до неосяжних висот буття людського? Вінниччина виплекала і подарувала світові видатних особистостей, які своїми зусиллями і талантом прославляють цю одухотворену землю. А барвисті сторінки історії нашого краю «розповідають» про знахідки трипільської культури, зброю скіфів і золото сарматів, пам’ятки козацької доби. Окрасою Вінниччини є унікальні історичні, архітектурні, природничі пам’ятки, духовні святині, однак далеко не всі вони достатньо відомі в Україні та за її межами.

У 2007 року Вінницькою обласною радою з метою популяризації нових туристичних маршрутів по Східному Поділлю проведено конкурс «Сім чудес Вінниччини» і відзначено найяскравіші шедеври вінницького краю, створені природою та працею і натхненням людини. Ще двадцять одну унікальну пам’ятку відзначили у номінації «Перлини Поділля».

Визнано переможцями обласного конкурсу „Сім чудес Вінниччини” такі об’єкти:

-Браїлівську скарбницю: Свято-Троїцький жіночий монастир XVIII ст. Української Православної Церкви, Державний музей П.І.Чайковського і графині фон-Мекк, пам’ятка архітектури XIX ст.(смт Браїлів Жмеринський район);

-Історико-культурний комплекс: „Буша” та „Гайдамацький яр” (V-XVI ст., Ямпільський та Чернівецький райони).

-Історико-культурний центр духовності та злагоди (Костел Святого Флоріана XVI cт., Свято-Миколаївський чоловічий монастир XVIII-XIX ст., синагога XVIIIст., м. Шаргород);

- національний музей-садибу М.І.Пирогова (м. Вінниця);

- Немирівське городище-Великі вали (VII-VI ст. до н.е., с. Сажки Немирівський район);

- Палац Потоцьких (пам’ятка архітектури XVIIIст., м. Тульчин);

- Свято - Усікновенський скельний чоловічий монастир XI ст. Української Православної Церкви (с. Лядова Могилів-Подільський район).

Демонстрація слайду №1-2 з презентації.

 Виступи учнів – гуртківців.

Виступ 1. Браїлівська скарбниця (смт. Браїлів Жмеринського району)

Браїлів – одне з найдавніших поселень на Поділлі. Серед пам’яток містечка найвідоміші Свято-Троїцький жіночий монастир (ХУШ ст.) Української Православної Церкви та палац родини фон Мекків (ХІХ ст.), де відкритий державний музей великого композитора Петра Чайковського і меценатки Надії фон Мекк. Найвища будівля старого Браїлова - це колишній парафіяльний костел Святої Трійці (1879).

Свято-Троїцький жіночий монастир (1767-1778) побудований коштом Ф.Потоцького як монастир католицького ордену тринітаріїв у вигляді цегляної тринавної базиліки з двоярусною дзвіницею. Інтер’єр розписав у 1787 році віденський художник Й. Прагтль. Після 1830 року, коли монастир став православним, розписи у стінних нішах виконав Є.Осмоловський. Келії монастиря двоповерхові, цегляні. У ХІХ столітті була зведена брама зі службовими приміщеннями. На території розташовані також господарські будівлі, сад, городи. У монастирі є свої шановані ікони – Браїлівської Почаївської Божої Матері, Браїлівської Ченстоховської Божої Матері, Божої Матері Троєручиці, написані на Афоні на початку ХІХ століття. На поклоніння іконам сюди йдуть численні прочани. Є в обителі і ковчежець з мощами святих.

Палац родини фон Мекків зведено наприкінці 60-х років ХІХ століття. Під час Другої світової війни він був зруйнований, але згодом відновлений. Частково зберігся чудовий ландшафтний парк, де зростає близько 45 видів дерев і чагарників, а величні липи та граби пам’ятають події минулих століть.

Сьогодні в палаці розташований музей П.Чайковського і Н.Мекк, колекція якого нараховує майже 2000 предметів. Експозиція присвячена перебуванню П.Чайковського у Браїлові. Видатний композитор прибув сюди 17 червня 1878 року, уподобав це місце і приїздив ще чотири рази впродовж двох наступних років. Тут він написав і присвятив Браїлову п’єси для скрипки та фортепіано «Воспоминание о дорогом месте», створив романси – «Средь шумного бала», «То было раннею весной», «Серенада Дон Жуана»; закінчив оперу «Орлеанская дева». Особливу увагу привертає «кімната-ліхтарик» - у минулому робочий кабінет Надії фон Мекк і П.Чайковського. В інтер’єрі можна побачити особисті речі меценатки, передані до музею її нащадками, - меблі, музичні інструменти, письмове приладдя тощо. У вітринах представлено оригінали музичних видань ХІХ століття.

Музика Чайковського, його життя, збережений будинок, в якому він гостював і творив, розповідь про Браїлів другої половини XIX ст., його архітектуру - усе це продовжує хвилювати людей, бути для них необхідним і привабливим. Щорічно музей відвідує понад п’ять тисяч туристів.

Демонстрація слайду №3-7 з презентації.

 Виступ 2. Історико-культурний центр духовності та злагоди (м. Шаргород)

Шаргород – це унікальне місце на теренах східної Європи, адже тут, на крихітній території і в такій кількості зосереджено сліди існування різних культур, де реально існував міжконфесійний та міжнаціональний мир протягом багатьох століть. Такий уклад життя, який завжди був у Шаргороді – це ідеальна модель для світосистеми.

Шаргород – улюбленець століть. На нього турки говорили «кучук - Стамбул» (маленький Стамбул). Задля придбання місцини для нього засновник Ян Замойський здійснює обмін села Прага під Варшавою. Місто мало свій герб, магдебурзьке право і право обов’язкових торгів три рази на рік.

Ці чудові пам’ятки зосереджені в радіусі 400 метрів, утворюючи так званий історико-культурний Центр духовності та злагоди.

Виникнення Шаргорода пов’язане з ім’ям відомого польського політичного діяча і мецената Яна Замойського (1562-1605). Замойський отримав блискучу освіту, цікавився наукою, мистецтвом. За його діяльної підтримки зведено на польський трон Стефана Баторія і Зігмунта Ш Вазу. Ревний католик, він був прибічником релігійної толерантності.

Грамотою від 26 березня 1579 року Стефан Баторій доручив йому звести укріплений замок, щоб убезпечити край, який знелюднів від безперестанних набігів татарських орд, і заснувати на пустках нові поселення. Король звільнив майбутніх новоселів від податей на двадцять років.

Підшукуючи місце для замку, в якому жителі могли ховатися від нападу з півдня, Замойський вибрав високий мис, утворений річками Мурашкою і Ковбасною. Фортеця отримала назву «Шаргород» на честь Флоріана Шарого, родоначальника Замойських. Об’єднавши свої подільські маєтності, Замойський почав їхню колонізацію. З його дозволу в Шаргороді оселилися євреї. Нові населені пункти він приєднав до Шаргородщини, до якої входили 2 містечка та 20 сіл.

Ним було засновано костел святого Флоріана Шарого (1595), зруйнований під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 року, відбудований у 1717 році. Костел зведено у стилі бароко з каменю і цегли. У плані це тринавна чотиристопна базиліка. Головний фасад увінчаний барочним фронтоном. В інтер’єрі збереглися чотирнадцять горельєфних композицій ХІХ століття, дві дерев’яні поліхромні скульптури та різьблена кафедра. На склепіннях і стінах східної частини залишився живопис. Головний вхід вирішений у вигляді трьох пролітної арки, також прикрашеної барочним фронтоном.

Далеко за межами України відома Шаргородське синагога, збудована у 1589 році. Вона входила в оборонну систему міста. Це одна з найкращих архітектурних пам’яток єврейської громади Поділля. Товсті стіни, високий ренесансний атик з фігурними зубцями та маленькими декоративними баштами по кутах, рідко розставлені великі вікна надають синагозі своєрідного вигляду.

Під владою турків протягом 1672-1699 років споруда використовувалася як мечеть. На початку ХУШ століття синагога була ґрунтовно реконструйована, набула другий поверх західної прибудови, дещо змінила пропорції головного об’єму будівлі. Молитовний зал має типове просторово-планувальне рішення. В центральній частині, під куполом, високо піднімалася на кам’яному цоколі Біма з різьбленими дерев’яними бильцями. У 1930 році синагога була закрита, а будівля передана сокоморсовому заводу.

Миколаївський монастир у Шаргороді зведений у ХУШ столітті. Нині він є пам’яткою різночасових споруд і складається з Миколаївського собору, прибрамного корпусу із дзвіницею, братського корпусу з Михайлівською церквою, кутової башти і господарського корпусу. Спочатку монастир містився в селі Калинівка поблизу Шаргорода, в кінці ХУП століття зруйнований турками і до 1715 року перебував в руїнах. Відбудований як василіанський монастир та перенесений з села до міста.

При монастирі у 1797 році відкрита семінарія, яка проіснувала до кінця ХІХ століття. У цьому духовному училищі навчалися майбутні українські письменники Степан Руданський та Михайло Коцюбинський.

В центрі монастирського подвір’я височіє величний Миколаївський собор (1829) будівля з чотирьохколонним портиком, що увінчується трикутним фронтоном. В інтер’єрі зберігся настінний розпис.

Історія цього живописного куточка Поділля достатньо цікава, ось деякі деталі:

- через місто не раз проїздили відомі люди: турецький мандрівник Евлій Челиба, французький дипломат Ульріх фон Вердум, які залишили нариси про велич міста;

 - в 1769 році Яків Франк був в Шаргороді, багато жителів піддалося франкістському впливу, особливо, коли Франк показував різні чудеса: літав в повітрі, викликав душі мертвих, змушував бика проповідувати півгодинну проповідь, зсунув з місця на базарній площі великий камінь і т.д.;

 - тут був схоплений, катований і страчений на міських воротах славетний полковник Морозенко, пісня про якого «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче…» ;

- власником міста в який час був відомий князь Роман Сангушко;

- трохи згодом тут же навчався український композитор, майстер хорового мистецтва Микола Дмитрович Леонтович, автор славнозвісного «Щедрика».

Демонстрація слайду №9-14 з презентації.

 Виступ 3. Національний музей-садиба М.І.Пирогова (м. Вінниця)

У південно-західній частині Вінниці є музей - садиба Миколи Івановича Пирогова-видатного лікаря і вченого, творця воєнно-польової хірургії, педагога і громадського діяча.

М.Пирогов - автор багатьох наукових праць та трактатів що увічнили ім’я вченого: «Повний курс прикладної анатомії тіла людини», «Основи загальної воєнно-польової хірургії», «Патологічна анатомія азіатської холери» та багато інших. В останні роки життя писав мемуари. Чотири рази Російська Академія наук присуджувала йому Демидівську премію.

Чверть століття М.Пирогов жив і працював в Україні. У 1861 році, подавши у відставку з посади попечителя Київського навчального округу, Микола Іванович оселився в садибі Вишня, де пройшли останні двадцять років його життя. Тут він продовжував активну наукову і громадську діяльність, зокрема створив першу на Поділлі сільську лікарню та збудував аптеку, де за рецептом «для бідного» ліки відпускалися безкоштовно.

До чудесного лікаря, геніального хірурга потяглися низки хворих зі всієї України, а також Москви, Петербурга, Поволжя, Уралу. Майже щодня йому доводилось оперувати, робити перев'язки і протягом 5-6 годин приймати хворих. Багато розповідей про Миколу Івановича, його гідні подиву здібності впізнавати хворобу, про методи лікування передавалися з покоління до покоління. У розповідях дійсність і фантастика переплетені так тісно, що іноді важко відрізнити правду від вигадки.

Один з петербурзьких пацієнтів згадував, що до Миколи Івановича йшли всі - старі й малі, багаті й бідні. Хтось платив, інші нічого не платили: до всіх велика людина і друг людства ставився з однаковою увагою. Однин із пацієнтів, що став свідком операції, проведеної Пироговим, писав, «Що це була за швидкість і точність, основана на безпомилковому, глибокому знанні будови людського тіла - не тільки кожної кістки і кожного мускула, але і кожного нерва, кожної судини! Це було щось зовсім незвичайне. Сивий старий із суворим обличчям з навислими бровами був в очах пацієнта якоюсь надприродною істотою, мало не напівбогом».

Прекрасні результати лікування вражали і самого Пирогова: з 200 значних операцій (ампутацій, резекцій, літотомій та ін.) він за півтора року роботи у Вишні не спостерігав жодного випадку травматичної бешихи, гнійних набряків і гнійного зараження, незважаючи на те, що після операцій він лікував лише природними засобами.

Пирогов помер у Вишні 23 листопада 1881 року від ракового виснаження. Доктор Д. Виводцев з Санкт-Петербургу забальзамував його тіло, яке 24 січня 1882 року перенесли до усипальниці, збудованої дружиною Миколи Івановича. У 1885 році над усипальницею зведено церкву за проектом київського архітектора В.Сичугова.

27 жовтня 1944 року уряд вирішив увічнити пам'ять М.Пирогова, створити у садибі музей і зберегти останки видатного хірурга. 9 вересня 1947 року відбулось урочисте відкриття музею. Через 65 років після смерті Пирогова здійснена ребальзамація його тіла, яку відтоді повторювали періодично співробітники Науково-дослідної лабораторії МОЗ СРСР (Москва).

Музейний комплекс набув світової слави, його відвідало більше 7 млн. осіб із 169 країн світу. Нині він належить до найважливіших об’єктів культурної спадщини України і занесений до Державного реєстру пам’яток історії та архітектури національного значення. Його парк є також пам’яткою садово-паркового мистецтва. На головній алеї музею-садиби відновлено аптеку з інтер’єром та обладнанням пироговського часу. Воскові фігури відтворюють епізоди діяльності видатного лікаря на Поділлі. У музеї проходять виїзні сесії Академії медичних наук України, Пироговські читання, з’їзди, наукові конференції.

Демонстрація слайду №15-18 з презентації.

 Виступ 4. Немирівське городище-Великі вали УП-УІ століття до нашої ери (біля с. Сажки Немирівського району)

Головною та унікальною перлиною нашого краю є Немирівське городище або так звані «Великі Вали», розташоване на лівому березі Південного Бугу за 10 км від річки, біля с. Сажки, за 2 км від м. Немирова на схилі плато. Воно є одним з найбільших городищ на території України.

Ось уже більш як чотири тисячоліття ті вали мовчазним тулубом лежать розпростертими по периметру на 5 км. Їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й досі становить близько 9 метрів, і лише можна собі уявити, скільки тієї висоти пішло в землю, осіло під невблаганним плином часу, так як за деякими даними первинна висота валів складала десь під 30 метрів. По верху валів були закопані у два ряди п’ятиметрові колоди заточені доверху.

Мовчазними, загадковими спорудами видніються в багатьох місцях Південного Побужжя земляні укріплення у вигляді валів і ровів. Вони і досі дивують своєю складною будовою, масивністю земляних насипів. Слугували вони не одному народові, використовувались переважно для захисту від нападу ворогів. Більшість з цих городищ виникла у УП столітті до нашої ери.

Річка Мірка ділить городище на дві нерівні частини. Майже у центрі огородженої валом площі, на високому північному березі річки, є особливе внутрішнє укріплення – так зване замчисько.

Територія городища вперше заселена у Ш тис. до н.е. племенами трипільської культури. Пізніше на цих теренах з’явилися скіфи-орачі, про яких писав Геродот та слов’янські племена уличів.

В 1862 році землі, на яких розкинулось городище перейшли у спадок до графа Григорія Строганова. Земля тільки частково була його власністю, багато наділів належало місцевим селянам. Розуміючи, що городище – це не лише віковічна пам’ятка історії, а й джерело збагачення, Строганов відселив місцевих жителів до сіл Сажки та Озеро, де для кожного будував садибу і, забираючи 300 сажнів землі, наділяв в межах 800. Таким чином Строганов залишився єдиним господарем городища. Що ж спонукало графа Строганова до таких ось дій? А те, що серед мешканців Немирова та навколишніх сіл поповзли чутки, що на городищі схована велетенська скриня із золотом. Ось саме ця чутка і заставила жадібного до багатства графа привласнити городище. Ця чутка покликала на городище й тисячі інших шукачів скарбів, які почали проводити варварські розкопки у пошуках скарбу. Але золота так ніхто і не знайшов, знаходились інші речі, які не цікавили горе-археологів. Ці речі просто варварськи знищувались.

Ці розкопки тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька Григорія Строганова Марія Григорівна Щербатова, яку вразили розміри викопаних кісток. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, княгиня заборонила усі подальші розкопки і наказала усі викопані скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалась ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися від посягань горе-шукачів скарбів вона повністю викупила усі наділи селян в районі Валів та надала їм орні землі біля с. Озеро. І на відміну від свого батька графа Строганова, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.

Так, у 1909 році на одному із трьох масивів, на яких розташоване «замчисько», С.С.Гамченко відкрив залишки трипільського поселення. Тут же він зафіксував виходи 20 площадок і відзначив, що забудова замчиська велась планомірно: 7 рядів жител поперек довгої осі городища і причому житла розташовані в «шаховому» порядку. Вони, як правило, мали однакові розміри: 21 м довжина; 12 м – ширина і 3 м – глибина . С.Гамченко інтерпретував їх як підземні житла «ямного» типу. Посеред ось такої напівземлянки знаходився центральний стовп, який підтримував конічну покрівлю із соломи чи очерету. Стіни робили із вертикально поставлених колод, які із середини обмазувались глиною. Іноді ще стіни були закріплені переплетеною лозою і обмазані глиною змішаною із січкою і половою. На земляній підлозі у центрі знаходилось вогнище із каменя.

Вчені встановили, що основний вал насипаний у УІ ст. до н.е. На території городища виявлено житла-землянки, де знайдено чимало виробів з глини, кістки, рогу, бронзи та заліза. На замчиську була культова споруда-так званий «зольник», пов'язаний, вірогідно, з культом домашнього вогнища, та три поховання скіфського часу.

На території Немирівського городища вперше на Поділлі знайдена давньогрецька кераміка, що свідчить про торгові зв’язки місцевих племен з грецькими причорноморськими містами-державами.

Експедиція Артемонова та два Немирівських зали в Ермітажі – це пам’ять вдячних колег нашому землякові.

На виставці в Ермітажі представлені численні предмети розкопок городища. Є там бронзові і кістяні наконечники стріл, голки, котушки та кінська збруя, виконані в характерному для скіфського мистецтва звіриному стилі (зображення фігур коней, худоби, звірів, плазунів та птахів). Зустрічається й просте сільськогосподарське та побутове знаряддя. Та особливо визначним є посуд із лощеною чорною поверхнею, прикрашений капелюрами, що відповідає вжиткам чорноліської культури. Крім виробів місцевих майстрів, тут знайдено і привізний посуд, який вироблявся в ХІІ-ІХ ст. до н.е. майстрами з островів Східного Середземномор’я – Родосу і Самосу. Еллінські купці привозили його місцевому населенню в обмін на пшеницю та хутро.

У наш час саме тут відбувається зимовий фестиваль з ленд - арту «Аплікація духу» за участю українських, російських, польських та китайських митців.

Демонстрація слайду №19-20 з презентації.

 Виступ 5. Палац Потоцьких - пам’ятка архітектури ХУШ ст. (м. Тульчин)

Однією з визначних пам’яток класицизму є палац родини Потоцьких в центрі Тульчина, побудований у 1782 році у класичному стилі і повернутий обличчям до міста. Проектував палац французький архітектор Ля Круа, внутрішні роботи голландець Меркс. Палац був покритий мідним дахом, складався із головного двоповерхового корпусу з прикрашеним парадним під’їздом на 10 колонах з 8 пілястрами, а далі два бокових корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з’єднані скляними галереями .Тоді споруду прикрашав напис: «Щоб завжди вільних і доброчесних був помешканням». До ансамблю входили власне палац, театр, манеж, стайні, турецька лазня, оранжереї, службові і житлові приміщення, два бічні флігелі. Планування палацу анфіладне. В палац входили через великий вестибуль, який був прикрашений мармуровими східцями, оздобленими металевими плетіннями. Картинна галерея палацу складалася з полотен видатних майстрів Європи.

В парку «Хороше», який доповнював цей величний архітектурний ансамбль, були каскади, фонтани, мармурові скульптури та східці і розкішні купальні. Гарно висаджені групи дерев, екзотичні рослини - все це було неповторним та величним. Тут постійно звучала музика, відбувалися танці, розваги. При палаці був театр, який мав в репертуарі 5-7 опер та 2-3 концерти. Співали в основному на італійській мові.

Вигідно розташований і привітний, палацовий ансамбль графа Потоцького, споруджений майстерністю і хистом тисяч тульчинських будівельників, приносять Потоцьким і Тульчину славу та популярність. Європейці в захопленні від тульчинського високопрофесійного театру з трупою у 200 акторів, художньої галереї з роботами знаменитих майстрів європейського пензля Ван - Діка, Тиціана, Моле рана, Ван-дер-Хельста, Лампі, від бібліотеки в 17000 томів кращих зразків світової культури, друкарні, колекції рідкісних античних монет, величезних срібних сервізів, колекції скляних кубків, від колективу найкращих українських майстринь вишивок, різьбярства, художньо-прикладного жанру в кількості до 500 чоловік. З 1984 року в палаці розміщується Тульчинське училище культури. Щорічно тут навчається більше як 380 чоловік. Палац Потоцьких є пам’яткою архітектури XVIII ст.

Велична історія палацу Потоцьких в Тульчині дає можливість і сьогодні розкрити можливості цього архітектурного ансамблю для нащадків, туристичних груп зарубіжних гостей.

У Тульчині родина мала ще один палац, значно менший. Обидва палаци Потоцьких, за легендою, з’єднувалися підземним ходом, таким широким, що по ньому могли проїхати четверо коней.

Пам’ятка пов’язана перш за все з ім’ям Станіслава Щенсного Потоцького (1751-1805) - одного з найзаможніших польських магнатів, відомого політичного діяча. Він був сином Францішека Сальзи та Анни Альжбети Потоцьких. Батьки пророкували йому велике майбутнє, навіть трон Речі Посполитої. З 1780 року разом з другою дружиною Юзефою (з роду Мнішків) він оселився у Тульчині. Сюди була перевезена з Христинополя велика бібліотека, яку подружжя значно збільшило. Неподалік від палацу Потоцький розпочав у 1786 році будівництво домініканського костелу. Станіслав Щенсний провадив розкішне життя, утримуючи великий двір. Тульчинську садибу називали «подільським Версалем». Скромне до того містечко перетворилося на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків і вогнепальної зброї, столицю однієї з найбільших магнатських латифундій на Правобережній Україні. Власник мав репутацію доброго господаря, «справжнього доброчинця тих країв». Потоцький був одним з керівників Тарговицької конфедерації, отримав звання генерал-аншефа Російської імперії. Після одруження з красунею Софією (на честь якої збудував парк «Софіївка» в Умані) мешкав з нею у Тульчині. Тут він помер і був похований.

Під час Кримської війни 1854-1856 років 50 кімнат флігелів тульчинського палацу використали для військового шпиталю. В 1878 році родина Потоцьких виїхала з Тульчина і палац перейшов до військового відомства. З 1911 тут були казарми 76-го піхотного Кубанського полку. У 1918-1974 років приміщення надавали різним військовим частинам. У 1975 році після реставрації палац пристосували під культурно-освітнє училище.

Демонстрація слайду №21-24 з презентації.

 Виступ 6. Свято - Усікновенський скельний чоловічий монастир ХІ ст. (с.Лядова Могилів-Подільського району)

Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир (Могилів-Подільська єпархія УПЦ) знаходиться на лівому березі Дністра, на кордоні з Молдовою. Неподалік у Дністер впадає маленька річка Лядова, поряд з якою розташоване село з однойменною назвою. Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир - один із найдавніших в Україні. Заснований він у 1013 році родоначальником руського чернецтва преподобним Антонієм Печерським на його шляху зі святої гори Афон до Києва. Історики називають Лядовську обитель дивним пам'ятником загадкового минулого, і відзначають його духовну і культурну значимість протягом більш ніж 1000-річної історії Православ'я на нашій землі.

Околиці с. Лядова належать до унікальних природних об’єктів Середнього Придністров’я. Село розташоване біля великого каньйону Дністра на лівому березі річки Лядова, з усіх боків оточене крутими схилами долини, на яких виходами крейди утворені стіни з печерами, стовпами, окремими скелями. Тут можна зустріти такі рідкісні рослини, як гіацинт блідий, два види ковили, напровесні цілі ділянки квітучого горицвіту. У цій місцевості перші поселення з’явилися 150 тис. років тому.

Однак Лядова відома перш за все тим, що тут зберігся один з найдавніших православних монастирів-скельний, заснований в ХІ столітті, який отримав поетичну назву «Подільський Афон». Він розташований на скельній терасі 90-метрової гори над Дністром. Ансамбль складається з трьох печерних храмів: Усікновення Глави Іоанна Предтечі, Святої Параскеви П’ятниці та Святого Антонія Печерського. У 1848 році до церкви Іоанна Предтечі добудовано дзвіницю. На території монастиря є могили ченців ХУШ-ХІХ ст., а також лікувальні джерела.

Відродження обителі почалося в 1998 році з приходом братії з Почаївської Лаври. Їх поява стала немов знаменням, воскресінням майже через десять століть діянь Антонія Печерського.. Ігуменом монастиря був призначений ієромонах Антоній. Він прийшов переповнений прагненням вселити в розчарований у всьому люд, особливо в душі молоді, силу Христової віри.

Сьогодні тут, на Лядовській горі, як і тисячу років тому, чисте, п'янке повітря, тиша, спокій, і те, що не піддається визначенню у словах - благодать і намоленність. Тут люди задовольняють свої духовні запити через роботу і молитву, отримують душевний спокій, спілкуючись тихенько наодинці з Господом. Тут зовсім інший, особливий світ. Сюди не йдуть шукати славу, а шукають тут смиренномудрості й умиротворіння. Видно, Богу було угодно, щоб це місце залишилося незгасною лампадою на радість прочан і всіх віруючих. Всякого, хто відвідує це місце, вражає дух аскетизму й відчуженості від земної суєти, що панує тут майже тисячоліття. А ті, хто побував на Святій горі Афон у Греції, стверджують, що Лядовский скельний монастир воістину - Подільський Афон!

Демонстрація слайду №25-31 з презентації.

 Виступ 7. Державний історико – культурний заповідник «Буша» (с. Буша Ямпільського району).

Історико-культурний заповідник «Буша» - єдиний у Вінницькій області, що створений за ініціативою місцевих органів влади у серпні 2000 року. Його площа-6,68 га. На території та в охоронній зоні заповідника є близько десяти пам’яток археології, датованих ІУ тисячоліттям до нашої ери - УП століттям нашої ери, дохристиянський та християнський скельний храм У-ХУІ століття з унікальним художнім рельєфом, залишки фортеці і підземних ходів та міської ратуші ХУІ століття, цвинтар. Тут розташований також парк історичної скульптури, де щорічно відбуваються міжнародні пленери скульпторів-каменотесів «Подільський оберіг».

Найвідомішою пам’яткою Буші є залишки висіченого в скалі храму з унікальним художнім рельєфом. Відкрита пам’ятка у 1824 році місцевим шляхтичем Ромуальдом Остоя-Овсяним, про що свідчить напис на самому рельєфі. Дослідження храму розпочав у 1883 році професор В.Антонович. Саме з цього часу скельна знахідка стає відомою широкому колу науковців.

Рельєф зображує людину навколішки перед безлистим деревом, на одній із гілок якого сидить півень. За постаттю людини, на підвищенні. Стоїть величний олень У верхній частині рельєфу, майже посередині, вирізьблено прямокутну рамку з ледь помітними тепер залишками напису в чотири рядки, що певно, пояснювали сюжет зображення.

На протилежній вертикальній поверхні скелі вибита ще у давнину ніша, яка використовувалась, ймовірно, для язичницьких приношень – туди могли ставити їжу та питво у посуді.

Понад століття точиться між дослідниками дискусія щодо часу виникнення рельєфу, змісту композиції, мистецький традицій, що вплинули на його формування. Проте одне можна стверджувати беззаперечно: це мистецький твір, пов'язаний з традицією слов’янського народного різьблення.

У другій половині ХУІ століття у с. Буша посередині мису, утвореного річками Мурафою і Бушанкою, почалося будівництво замку. Інженер Гійом де Боплан згодом стверджував, що Бутанський замок мав шість веж, і у кожній був свій пороховий льох. З’єднувались башти між собою підземними переходами. Над Мурафою замок здіймався, як орлине гніздо, на 30 м. До нашого часу від укріплень залишилася двоярусна кам’яна вежа, завершена шатром, і підвал. Замкова брама була у північній стіні, неподалік від двох спостережливих башт. Мури і башти замку відповідали всім вимогам тогочасної військової науки і були добре прилаштовані до вогнепального бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бутанські укріплення з фортифікаціями Кам'янця. На початку ХУП століття Буша отримала статус міста. У 1629 році тут зареєстровано понад 2000 мешканців, це був досить великий населений пункт брацлавського Подністров’я.

18-20 листопада 1654 року під містечко підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького та взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшість нечисленної козацької залоги. Однак, коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий льох, висадивши в повітря себе, залишки залоги і чимало нападників. Ці події відображені у повісті українського письменника М.Старицького «Оборона Буші». У ті трагічні дні місто перестало існувати, його відродження затягнулось на ціле століття, а бушанський замок вже ніколи не відбудовувався.

Буша славна також пам’яткою природи загальнодержавного значення Гайдамацький яр загальною площею 96 га. Місцина розташована в долині річки Бушанки, на межі Чернівецького та Ямпільського районів. Колись тут був великий ліс з красенями-дубами. Дерева, що залишилися з тих часів мають власні імена (Дідусь, Громовик) і взяті під охорону держави. Сучасну назву пам’ятка отримала на зламі ХУШ століття завдяки подіям, які увійшли в історію України як Коліївщина.

Гайдамацький яр - унікальний геологічний ландшафт: в цьому місці річка розрізала товщі вапняків, сланців та пісковиків різних епох на глибину 120 м. Вивітрене каміння має оригінальні і виразні форми колон, стовпів, чудернацьких тварин і міфічних образів.

Бушанська земля є прикладом того, як на території однієї місцевості можна вивчати не лише історію нашого народу, а й доторкнутися до витворів мистецтва – прадавнього, забутого і сучасного.

Демонстрація слайду №32-38 з презентації.

 Майстер виробничого навчання: Страви бушанської кухні

Борщ з кукурудзяною крупою і зеленню

Борщ можна варити на кістковому бульйоні пісний. М'ясо разом з кукурудзяною крупою варити до напівготовності, додати картоплю, моркву, зажарку (олія, цибуля, томат), зелень (кріп, петрушка, квасок).

Мамалиґа

B крутий окріп додають сіль, 2-3 ложки олії, кукурудзяне борошно (одна порція муки на 2 порції води). На помірному вогні витримати декілька хвилин, помішуючи товкачем або картоплем'ялкою.

Витримати на дуже слабкому вогні ще декілька хвилин.

Мамалиґу подають зі шкварками, сметаною, бринзою, сиром, грибами, квашеною капустою, чорносливом (перетертим), узваром, варенням, повидлом, смаженицею.

Хліб - малай, печений у печі

Борошно насипають у миску, додають сіль і запарюють окропом. Після чого додають дріжджі, невелику кількість пшеничної або ячмінної муки. Все це замішують з кукурудзяним борошном. Випікають до готовності 1-1,5 год.

Для випікання малаїв та хліба з пшеничного борошна використовувалися дріжджі (так звані плесканки), що виготовлялися із винної піни. Домішуючи борошна, робили «плесканочки», висушували на печі, а потім додавали замість дріжджів. Такі дріжджі виготовляла у Буші Стигар Афія Єфремівна і продавала, обмінювала на продукти харчування.

Налисники

З кукурудзяного борошна, кислого молока, солі й соди замішують тісто, як на млинці. Тісто (завтовшки 3-4 см) виливають у змащені форми і випікають.

Паляниці

Тісто готують як на хліб з пшеничного борошна (борошно, сіль, дріжджі, розтоплений маргарин, олія). Паляниці готують з різними начинками:

• з тертою сирою картоплею, у яку додають мілко посічену цибулю і мелений перець;

• з картоплею; з картоплею і квашеною капустою, шкварками;

• з кропом, смаженою цибулею, яйцями;

• з гарбузом (кабаком) тушкованим;

• з тушкованою квашеною капустою;

• з яблуками.

Пиріжки

• з макухою і цукром;

• з горохом (политі тертим часником).

Риба заливна («Сліпа риба»)

В окріп кладуть порізану навпіл картоплю, моркву порізану кільцями, сіль, перець, лавровий лист, цибулю і запарюють картопляним домашнім крохмалем. Виливати в тарілки. Після охолодження змастити піджареною цибулею.

Замість картоплі можна залити картопляники.

Вареники

• з сиром;

• з картоплею;

• з картоплею і солоним сиром;

• квашеною капустою;

• вишнями, сливами.

Голубці з кукурудзяною крупою, пшоном

Завертати можна в капустяні або виноградні листки.

Холодець (гижки)

Варять з голови свині, свинячих ніжок, півня. Жир не збирають. Додають багато часнику.

Каша капусняк зі шкварками, порібрям

В казан наливають води, солять, кладуть разом квашену капусту, кукурудзяну та рисову крупу. Варять на помірному вогні до готовності. Додають підсмажене з цибулею сало або притушковані ребра. Додають перець за смаком.

Сирники з медом

Розім'яти свіжий сир, додаючи яйця, цукор, ванільний цукор, соду, погашену оцтом, і борошно. Вироблені сирники смажити до готовності. Скласти на деко, полити розтопленим медом або збитою з цукром сметаною. Протушкувати. Подавати гарячими.

Печеня

Шматочки свинини, кролятини, птиці, яловичини посолити, поперчити й обсмажити. Скласти в казан, пересипаючи цибулею, лавровим листям. Залити до половини водою. Тушкувати в печі.

Подавати з пончиками, молодою картоплею запеченою «бабкою».

Бабка

Спочатку готують домашнє тісто (макарони), 5-6 яєць, молоко свіже 0,5 л, пшеничне борошно. Замісити круто, розкачати і залишити, щоб підсохло, нарізати соломкою.

Після цього відварити, додати 15-20 яєць, олію, шматочок масла або смальцю, долити молока, перемішати, додаючи сіль до смаку, і вилити в казанець. Випікати в печі або духовці до готовності. Подавати з м'ясом (печенею) або посипаючи цукром.

Біґус

Капусту тушкують зі шкварками або маленькими шматочками м'яса.

Мачатуха

В макітрі перетирають горіхи (волоські) часником до однорідної білої маси. Додають воду, олію. їдять зі свіжим хлібом.

 Заключне слово: У буянні весняного первоцвіту, у щедрому ужинку осені милують око твої поля, Вінниччино, а діяння синів і дочок твоїх викликають шану. Хай лишить ця земля добру згадку у кожного, хто побуває тут.

Використані джерела:

 1.     М. Антонюк та О. Антонюк «Через віхи історії» частина третя – Вінниця «О.Власюк» - 2008 р. – 399- 400 ст.

 2.     Сім чудес Вінниччини... //allref.com.ua/skachaty/Sim_chudes_Vinnichchini/

 3.     Сім чудес України —// Вікіпедія uk.wikipedia.org/wiki/

 4.     Сім чудес Вінниччини - Вінницька обласна Рада www.vinrada.gov.ua/sim_chudes_vinnichchini.htm

 5.     7 чудес Вінниччини - Вінницька обласна державна адміністрація//www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/alldocs_alias/.../$file/chudes.pdf

 6.     Сім чудес Вінницької області //www.ukrreferat.com/index.php?referat=73468‎

 7.     Сім чудес Вінниччини — //Вінницький обласний краєзнавчий музей//vinnytsia-museum.in.ua/seven-wonders

 8.     Сім чудес Вінниччини //homework133.blogspot.com/

 9.     "Сім чудес Вінниччини" | Новини на Gazeta.ua //gazeta.ua/articles/vinnitsa-newspaper/_nazvali-sim-chudes.../198294

 10.                       Сім чудес Вінниччини - презентація з я і Україна - //SvitPPT svitppt.com.ua/ya-i-ukraina/sim-chudes-vinnichchini.html

 11.                       Сім чудес Вінниччини | Інформаційна аґенція культурних ...//i-pro.kiev.ua/contentsim-chudes-vinnichchini

Жінки у житті Шевченка

(літературно-мистецький вечір)

Мета:

Ø поглиблення знань учнівської молоді про життєвий і творчий шлях Т.Г.Шевченка, вивчення маловідомих цікавих фактів біографії поета, художника, митця;

Ø сприяння вихованню почуття поваги і любові до Кобзаревого слова, шанобливого ставлення до багатогранної особистості генія України, усвідомлення ролі і значення його творчості в Україні та світі;

Ø виявлення художньо обдарованих учнів, підтримка та популяризація їх творчості з образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва і традиційних художніх ремесел;

Ø активізація учнівської художньої творчості у галузі живопису, графіки, гравюри, різних видів декоративно-ужиткового мистецтва;

Ø виховання інформаційної культури та культури читання учнівської молоді.

Час проведення – 45 хв.

Обладнання: книжкова виставка «Скарби безсмертного Кобзаря»; . репродукції портретів В. Рєпніної,  Г. Закревської, А. Ускової, К. Піунової, М. Максимович, Л. Полусмакової роботи Т. Шевченка; стіл, накритий скатертиною, на ньому глечик з «котиками» з верби, свічка, чорнильниця, перо, папір та конверт для листа, томик Шевченка. Інтерактивна дошка, проектор, електронні носії.

Демонстраційний матеріал: Презентація «Троянди Шевченкової любові».

Хід виховного заходу

1.     Організаційний момент.

2.     Основна частина.

 Вступне слово бібліотекаря

Генії рідко коли були щасливі в любові. Т.Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Однак лиха недоля переслідувала його все життя, не даючи йому щастя жити у шлюбі, у любові з дружиною, про яку мріяв.

Хто надихав Шевченка на ту творчість його? Яка  Беатріче водила рукою поета?

У біографії Шевченка про любов, цю переважну сторону людського існування, а тим більше поетичного існування, майже промовчується. В тому, кого і як любив творець - один із ключів до його творчої спадщини, до розуміння головних його сюжетів, до розгадки його соціальних, політичних, життєвих ідеалів. І особливо це вірно у відношенні до Тараса Шевченка, що палко кохав у житті і кохав не „пристрастю", не ради „нервового піднесення", а кохав, шукаючи в любові той великий зв`язок із суспільством, поєднання з людськістю, розв`язки самотності - особистої і громадської, - які роблять любов наймогутнішим, найповнішим виразом внутрішнього єства людини.

З будь-якого хрестоматійного джерела ми знаємо, як бракувало сімейного тепла і затишку поетові-генієві Тарасу Григоровичу Шевченку. Усі його спроби створити сім'ю потерпіли крах. Жінки не могли оцінити ні поетичного, ні художнього генія Тараса.

Демонстрація слайду №1 з презентації.

Демонстрація слайду №2 з презентації

Виступи учнів.

 Оксана Коваленко – перше кохання

У дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями-однолітками. Навіть з власними братами йому не дуже подобалося гратися. А от з сестричками бавитись полюбляв.

Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше за всіх. Ярина товаришувала з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою. От і грався малим Тарасик з ними обома.

А потім були смерть матері, відьма-мачуха, яка гнала Оксану з двору. Смерть, батька і життя у дяка, пошуки вчителя-маляра і повернення до домівки, де вже хазяйнував одружений Микита. Була праця пастухом біля громадської череди. І були безсмертні вірші.

У 1928 році доля розлучила Тараса з Оксаною. Кріпак-козачок змушений був мандрувати зі своїм паном у Вільно.

Даремно вона казала йому:

Поїдеш з панами.

Знайдеш собі шляхтяночку

Забудеш Оксану!

Поїхав. Таки знайшов собі шляхтяночку. Та Оксану таки не забув. Навіть в останньому вірші Оксанкою з його дитинства світяться рядки:

Поставлю хаточку, садок.

Кругом хатини насаджу:

Прилинеш ти у холодочок.

Тебе, мов кралю, посаджу.

Перше кохання, мабуть, найсильніше, обірвав пан Енгельгард, забравши з собою Тараса - козачка у далекі мандри світом, а його кохану - Оксану Коваленко - у січні 1840 року  видав заміж за кріпака К.М.Сороку. Так що коли Шевченко отримав нарешті волю і повернувся в свою Кирилівку, вона вже була заміжньою жінкою. Шевченко ж зберіг її образ на все життя і не раз відтворював у поезіях.

Учень читає вірш Шевченка присвячений Оксані:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

Бібліотекар: Почуття до Оксани, як уособлення нещасної скривдженої дівчини, не покинули нашого співця й на засланні і в подальші роки. їх ми бачимо і в «Гайдамаках», і в вірші «Мені тринадцятий минало», і в «Катерині», і навіть у житті в постатях Катрусі Піунової чи Лукері, які може нагадували йому Оксану.

Демонстрація слайду №3 з презентації

Дуня Гусиковська

У 1829-му році, приїхавши з Тарасом до Варшави, поміщик Енґельгардт, віддає свого 16-річного козачка Тараса до відомого там маляра Франца Лямпі, щоб мати свого власного маляра. Його одягли, як панича, бо туди ходили більше вчитися панські діти. Отже у Варшаві відчув Тарас себе людиною. Тут він і закохався в гарненьку прачку польку Дуню Гусиковську, яка прала йому білизну, прасувала краватки та манишки. Але за цю любов чи прихильність Дуні Тарас теж мав платити данину: він мусів, на її вимогу, розмовляти з нею тільки польською мовою. Тарас швидко опанував її. Зрозуміло, що це кохання не могло не блиснути ясним промінням у його чутливому серці. Ця приязнь, як він признавався пізніше своєму приятелеві маляреві Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його самого у власних очах. «Я вперше тоді подумав, - казав Тарас, - чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні люди».

Та це захоплення Дунею тривало недовго: 20-го листопада 1830 року у Варшаві вибухнуло повстання проти російського окупанта, і пан швидко виїхав до Петербургу, а через якийсь час і вся челядь разом з Тарасом помандрувала туди ж. Тарас іще мав нагоду побачити з горища бій польських повстанців проти московського війська.

Демонстрація слайду №4 з презентації

Феодосія Кошиць

Під час перебування в рідному селі 1843 року Шевченко покохав Феодосію (Тодосю), дочку священика Григорія Кошиця, в якого колись наймитував. Дівчина відповіла на почуття поета, вони вже збиралися побратися. Але батьки Феодосії були проти шлюбу і намагалися всякими хитрощами їх розлучити. Вони намагалися зробити їх хрещеними батьками, але ця спроба не вдалася. Врешті, батьки просто відмовили у благословенні молодим і поет відступився. Сама ж Тодося кохання не відцуралася, вона відмовилася виходити заміж, а незабаром збожеволіла з туги і померла 1844 року.

Демонстрація слайду №5 з презентації

 Ганна Закревська

Коли Тарасові було 29 років, в його життя увійшла гарна і дуже молода, але одружена і мати двох дітей - Ганна Закревська. Шевченко і Ганна зустрілися серед шумного балу. Це був пишний бал, повний радісного гомону й молодої романтики кохання. Шевченко «довго сидів біля неї і все просив на пам`ятку хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена її сукня. Молода жінка жартувала і, жартуючи, відмовляла. Тарас Григорович одначе умудрився і відірвав одну». Часто згадував Шевченко про цей банкет.

Але раювання святого диво-кохання мусило припинитися, Ганна у листі до Тараса пише: „...я розраховую на твердість Вашого характеру і думаю, що Ви виконаєте моє прохання не для мене..." Це прохання було, очевидно, небезпідставне: Ганна зазнавала осуду від мужа і родини.

Про Ганну вже міг тільки мріяти, і перед ним стояв її недосяжний образ. А в серці росла гіркість і гнів, бо Шевченкове Свято чорнобриве, його Спокій, - його єдина  вже не його, її очі, до того - сині, - що аж чорними здаються, може бачити лише нелюб; і обійняти лиш старий, грубий і багатий муж.

Ганна, дружина одного з найбагатших поміщиків Полтавщини і теж нащадка гетьмана Кирила Розумовського, мало-мало не зробила того кроку, що значно пізніше вчинила (також Ганна) Анна Кареніна. Але Шевченко знав, що між ним і Ганною лежить прірва соціальна, та знав також, що українська мати занадто любить своїх дітей (а в Закревської тоді їх було двоє), щоб стати предтечею Анни Кареніної.

Образ Ганни завжди стоїть перед Шевченком єдиний, бо всі ті інші - це ж лише втілення його власної мрії про неї, про Ганну, яка мала прийти, яка прийшла і яка відібрала спокій назавжди, стала недосяжним ідеалом, з яким згодом порівнював кожну іншу дівчину, яку пізнавав і яка не витримувала порівняння. Тому так легко розходився з кожною іншою, без крихітки жалю і без жодної туги

Бо «колишнє святе диво» і було, власне, єдиним  дивом - красою, і всі інші, хоч які сильні його захоплення, блідли в порівнянні з ним. Він пам`ятатиме її довгі-довгі роки до самої смерті.

Учень читає вірш Шевченка «Якби зустрілися ми знову»

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: - Снилося дурній. -

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Демонстрація слайду №6 з презентації

 Варвара Рєпніна: аристократка та кріпак

Але ж була в його житті жінка ангел. Так саме «тихим ангелом» назвав Варвару Репніну поет. Варвара Рєпніна походила з вищого світу і була спадкоємицею українських гетьманів і російських вельмож. Мала душу лагідну і ніжну, зовнішність, якщо і не красиву, але милую.

Вона закохалася в поета відразу після його прибуття в Яготин. Рєпніна пізніше напише: «Його не можна було не любити».

Але Тарас був захоплений довкола друзів, власними віршами і малюванням картин. Йому хтось подобався, але ні з ким в Яготині романів він не заводив.

Адже ні до, ні після ніхто з жінок так з почуттям щирого благородства не захоплювався його долею, ніхто так уважно (і головне професійно) не слухав його віршів, як княжна Варвара Рєпніна. Поет дарував їй власноручно написані автопортрети, присвячував вірші, оточував її ніжністю і увагою. Але не більше.

Бурхлива натура Тараса чомусь уникнула закоханості до цього ангела. «Прощай, сестро « і поцілунок в чоло були їх останньою розмовою.

Доля понесла поета знову в північну столицю, а потім в піски Казахстану.

Він пам'ятав про неї і глибоко жалкував за нерозумінням його прагнень іншими жінками, які ніколи не бачили в нім поета, а просто намагалися вирішити за його рахунок якісь дрібні свої життєві проблеми.

Тарас присвятив їй поему “Тризна”:

Учень читає вірш

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил…

Демонстрація слайду №7 з презентації

 Агата Ускова

Узимку 1854-1855 рр. Шевченкові знов блиснула зірка кохання й закотилася.

Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вершиною досконалості.

Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у них як у рідній сім’ї. Товариство відзначало, що в портреті Агати Шевченко благородно використав божественні рембрантівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто опоетизував. А розчарування? Так, воно було… А як він любив прості польові квіти!

А розчарування відбилося, зокрема, в прозових творах Шевченка. Агафія в «Матросе, или Прогулке с удовольствием и не без морали» і Агафія Ємельянівна в «Художнике» – це вона, Агата Ускова.

«Моя епоха ще не скінчилася, якщо життя мені дозволить, я ще й ще не раз зможу покохати».

Демонстрація слайду №8 з презентації

Марія Максимович

Коли із Петербурга їхав на рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену, затримався на кілька днів у Москві, де відвідав родину Максимовичів. Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того ж вечора подарував автограф одного з найкращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати». Тарас Шевченко і Марія Максимович листувалися. Поет навіть в одному з листів вислав їй своє перше фото. Ось кілька фраз із листа Тараса до Марії. «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і «не забуваєте моєї просьби».

«Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкаве письмо... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас і заховаться».

Уже на Україні Шевченко після відвідування Максимовичів пише поему «Марія».

І Варвара Рєпніна і Марія Максимович мріяли назватися Тарасовою дружиною. Вони не тільки ронили «одну сльозу», читаючи його натхненні твори, а й пішли б за ним і на Сибір.

Учень зачитує уривок із поеми «Марія»,яку Шевченко їй присвятив:

І помолилася Марія

Перед апостолом.

Горить

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає... Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Демонстрація слайду №9 з презентації

 Катерина Піунова

Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій, незважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!) була фатально схожа на першу, осяяну дитинством, кохану Оксану.

Вона сама ще була занадто юною, нерозумною чи нерозуміючою, а може й ще неготовою стати дружиною такої неординарної особистості, як Шевченко.

То чи варто осуджувати 15-літню Катерину Піунову, яка нібито принизила, використала дружбу Шевченка з Щепкіним, пробиваючи собі шлях в актриси, і, врешті, відмовилася вийти заміж. Розуміння, хто такий Шевченко, до неї, як і до більшості сучасників поета, прийшло згодом: “Адже мені ще п’ятнадцяти років не було! Ну що я тямила! Мені здавалося, що в Тарасові Григоровичу женихівського нічого не було. Так, тоді я тільки про це й думала, а про духовний світ, про розум великого поета забула, кебети бракувало!..” Якщо врахувати, що у відмові Шевченкові велику роль відіграли, знову ж таки, батьки (а татко Катерини - актриси міг свою доню і в старшому віці мало не до смерті відшмагати вірьовкою), то й взагалі будь-яке звинувачення Піуновій відпадає.

„Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені”.

“...видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которую готов был положить душу свою.” (Запис у Щоденнику)

Учень читає вірш, присвячений Піуновій

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: - Десь його убито,

Сердешного, на чужині... -

О горе, горенько мені!

Демонстрація слайду №10 з презентації

 Ликерія Полусмак - кохання без взаємності

У червні 1860р. Шевченко знайомиться з наймичкою, колишньою кріпачкою 20-літньою Ликерою Полусмаковою.

Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович - вона полонить душу поета, пробуджуючи знову надію знайти милу серцю дружину.

Молода, свіжа, не дуже красива, зате з чудовим русявим волоссям, тонка у стані Ликера зачарувала його. Ця зовнішність приховувала звичайне самолюбство, лінощі, жадобу до подарунків. Але закоханий не бачить темних плям на сонці свого кохання.

Нареченій шили посаг, а Шевченко старанно готувався до весілля, до сімейного життя. Навіть сповіщає свого родича Варфоломія, що прийде до нього в гості з жінкою-сиротою і наймичкою. Та не судилося. Розрив трапився через дріб`язкову сварку. Втрачене вже неможливо було повернути, не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству.

Тарас, який особливо вмів розважати жінок, після невдачі у сватанні з Ликерою взагалі почав недружелюбно ставитися до них.

В душі поетовій поселяються біль і смуток за втраченими  ілюзіями, адже це була його остання спроба створити сім`ю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович у вірші, присвяченому Ликері.

Учень читає вірш «Л.», присвячений Ликері:

Поставлю хату і кімнату,

Садок - райочок насажу.

Поси́жу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині - самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в мали́й

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний

Демонстрація слайду №12 з презентації

Демонстрація слайду №11 з презентації

 Заключне слово бібліотекаря

Так і помер поет глибоко самотньою і незрозумілою жінками людиною. Адже в молодості він був завжди модно одягнений, веселий, залишався душею компанії, відмінно співав.

Та, яку любив, була віддана в монастир, наречена зрадила поетові, а що любила його ніжно і щиро княжну Варвару Репнину поет просто не встиг полюбити. Залишилася тільки прекрасна поема " Тризна", присвячена княжні Варварі.

Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилося слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Дев'ять прекрасних троянд було у житті Шевченка, та, на жаль, усі вони зів’яли, так і не подарувавши поетові великого щастя.

 Література:

1.     Жінки в житті Тараса Шевченка - Науково-технічна бібліотека lib.vntu.edu.ua/page.html?item=127‎

 2.     Літературний ярмарок – Жінки у житті Тараса Шевченка www.lit-jarmarok.in.ua/index.php?...id...‎

 3.     Доля дівчини і жінки у творчості Шевченка - Філологам ...ua-philologija.blogspot.com/.../blog-post_3957

 4.     Жіночий образ в житті і творчості Тараса Шевченка – eSNUIR esnuir.eenu.edu.ua/bitstream/.../328/.../shevch.p...‎

 5.     Жінка в поезії тараса шевченка - Українське життя в Севастополі www.ukrlife.org/main/mother/u_women.htm‎

 6.     Жінки в житті і творчості Тараса Шевченка| Шкільний портал schoolportal.com.ua/zhnki-v-zhitt-tvortchost-ta..

 7.     Тарас Шевченко. Живопис. Графіка: Альбом. - К.: Мистецтво, 1986. - 176 с.: іл.

 8.     Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. / Упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В. Л. Смілянська. - К.: «Дніпро», 1991. - 702 с.

 9.     Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - 2-е вид. - К.: Обереги, 2004. — 480 с. — (Б-ка укр. раритету).

 10.                       Шевченківський словник: У 2 т. / Відп. ред. Є. П. Кирилюк: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. - К.: Головна редакція УРЕ, 1976–1977.

 11.                       Автобиография. Дневник / Т.Г. Шевченко. - К. : Дніпро, 1988. - 343 с.

 12.                       Доценко Т.В. Жінки у драмі кохання Т. Шевченка (Усний журнал)  / Т.В. Доценко // Вивчаємо укр. мову та літер. - 2007. - № 5. - С. 1 – 16.

 13.                       Зоре моя вечірняя... : Т. Шевченко й одвічна жіноча тайна / Упоряд. В.А. Оваденко ; передм. М. Жулинського. - К. : Слов'ян. град, 2002. - 136 с.

14.                       Триптих про Тараса Шевченка : наук. літер. / Упоряд. В.А. Оводенко. - К. : Слов'ян. град. - 2002. - 130 с. + 30 с. + 24 портр.

Рідна мова - святиня наша, гордість

9 листопада в нашій країні  відзначається  

День української писемності та мови.

 Це свято відзначається щороку на честь вшанування українського літописця Нестора. Дослідники вважають, що саме з Преподобного Нестора Літописця і починається писемна українська мова.
Заснування Дня української писемності та мови - це тільки проголошення благородної мети. Рідну мову слід оберігати, як своє майбутнє, пам'ятаючи про першозначення її, як безсмертя української духовності, її рятівну, очищаючу, цілющу, відроджуючу властивість.
 "Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній". Олесь Гончар

Ліна Костенко. Записки.

Мені роман сподобався. Ці події пройшли через мене так само, як пише авторка, у мене лише немає, нажаль, такого почуття гумору з того, що відбувається у цьому шаленому світі. Книга дає зрозуміти, що ти не сам наодинці зі своїми проблемами, а нас тут цілий народ, який прекрасно все розуміє. Найбільше вразило: «Лінію оборони тримають живі». Вірю, все у нас буде добре!